Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
Поліна сиділа, як завжди, – на ослінці посеред хати, сяючи срібним волоссям і приязною усмішкою. Сашко важко сів на канапу й повільно, трохи іронічно розповів їй про сьогоднішню важку ніч, про те, що йому вночі боліло серце і не вистачало повітря.
– Ти б цього діла не задавнював, – сказала мати. – Піди в поліклініку, хай тобі щось порадять.
– Ходив я вже в поліклініку, мамо, – мовив він, – таке враження, що їм мої хвороби, як мені – торішній сніг.
– А результат аналізів знаєш? – сказала мати. – А що показала кардіограма? Обов’язково піди.
– Гаразд, – згодився він.
– З цим жартувать не варто. Ти ще зовсім молодий!
– Я не зовсім молодий, – сказав він. – Я вже підтоптаний.
– В тридцять п’ять років? – розсердилася мати. – Тридцять п’ять років – це ще не вік!
– Коли рівняти до твого, – всміхнувся він.
Тоді, дивлячись у вікно, за яким було вивішено білизну таку ж, яку вивішувала в сусідньому дворі Бутенкова, оповів Сашко матері свій дивний сон – про батька, з яким вони дерлися по скелистій кручі, й про те, що батько впав на смітника, – дивний такий сон, який продовжує й зараз жити в ньому, а чого? Й досі не виходить йому з голови ота картина – побитий, закривавлений батько зводиться на руках, по яких дзюрить кров, і не може звестись.
– Що воно значить? – спитав з тонкою усмішкою, адже вона, матір його, звісна тлумачка снів.
Стара сиділа на ослінці серйозно, із заціпенілим личком і з кам’яними вустами, з застиглими синіми оченятами. Пауза між ними затяглася, і йому аж незручно стало – може, не треба було всього того оповідати?
– Це значить щось погане? – спитав він і трохи сполошився, бо все-таки, в глибині душі був трохи марновірний.
– Бачиш, сину, – сказала обережно й тихо мати, і її обличчя залишилося так само нерушно-серйозне. – Не хотіла тобі того говорити, бо нічого це не дасть, та й, може, непотрібно тобі це знати. Ми прожили з тобою немало років, ось тобі й тридцять п’ять, і той кнур за тебе ні разу не згадав. Про себе не кажу, хоч і я була молода й гарна, але на милування, як то кажуть, нема силування... Я кажу про інше: про тебе забувати не мав він права, хоч би що там мені казали. Я завжди говорила: коли ти, кнуряка, породив дитину, мусиш про неї дбати...
– Щось я тебе не зовсім розумію, – сказав Сашко. – Яке відношення це має до мого сну?
– Пряме, – сказала мати тим-таки сталевим голосом. – І коли тобі таке наснилось, змушена розказати більше...
Замовкла, опустила очі й сиділа, ніби маленький Будда жіночого роду, завмерлий, закостенілий. Буддочка зі срібним волоссям і з руками, покладеними на коліна, знайомими від дитинства руками, тільки значно постарілими й покритими старечими плямами, ніби пліснявою.
– Повір мені, що я себе картаю, – не треба було про нього тобі розповідати, хай би ти думав, що, ну, що так у мене сталося. І не снилися б тепер тобі такі дурні сни.
– Але ж, мамо, – сказав він, чудуючись із її мови. – Хіба сни залежать від нашої волі? Найбільше мене здивувало: ніколи не бачив батька, а в сні – наче живий!..
– Ну і який же він із себе? – цікаво блиснули материні очка.
– Лисий, з вусами, повний, але в міру. Так жалісливо на мене дивився...
– Значить, він, – загадково сказала мати.
– А ти звідки знаєш, як він зараз виглядає? – зчудувався Сашко.
– Вгадала. Оце якось думала про нього й угадувала.
Вона легко зіскочила з ослінця, рухлива і ще цупкенька бабуся, і моторно подибцяла до старого, ще довоєнного комоду – єдиної гарної речі в її хаті.
Рвонула за вушко шухляду і за мить протягла синові конверта.
– Уявляєш, – сказала з видимими нотками обурення. – Він написав мені листа. Тридцять п’ять років мовчав, а тепер написав. – Мене це жахливо обурило, жахливо!