Роман юрби

Дружина поралася на кухні, діти й справді побігли в кіно, яке крутили в умерлому й поставленому на дитячому майданчику літаку; Сашко сів у тісному проміжку (кухня в них мікроскопічна), між столом і білим кухонним пеналом; фіранки були розсунуті, й він міг бачити шматок хідника, на якому весь час вигулькували якісь люди. Оповідав жінці тихим голосом оту історію з батьковим листом, а потому й історію зі сном, коли йому приснився батько на смітнику, побитий і закривавлений; про те, що сказала мати і що вирішила; про її немилосердного засуда; про те її “а тепер танцюй, небоже, на морозі гопака” – розповідав це дружині, бо сподівався на її практичну мудрість: йому самому важко щось вирішити розумне, бо й сам він був для цієї жінки якоюсь мірою Коник-Стрибунець. Окрім того, коли щось важливе вирішуєш не ти, а хтось близький, кому улягаєш, як просто тоді зсувається гора із пліч!

– Мати має рацію, – сказала дружина, кришачи на дощечці криваво-брунатного буряка, – той твій батько й справді хороша штучка. Так просто жінка не одержуватиме за чоловіка зарплату, певне, пив добряче й гуляв. Діти його не люблять, значить є за що – добре в’ївся їм у печінки. Не бери тієї історії до серця, – сказала турботливо вона, – побережи себе!

Вона краяла й краяла буряка, й Сашко почудувався: смужки виходили рівнесенькі, однієї товщини. Руки його жінки були багряні від бурякового соку, а думки чіткі, виважені, рівнесенько відбатовані зовсім так само, як оці бурякові смужки.

– Коли тверезо розмислити, – казала дружина, – то він батьком твоїм називатися недостойний, сам же казав, що не озвався до вас ні разу, а коли ти його в Мурманську відшукав, то паскудно від тебе втік, як шкідливий кіт. Я до таких милосердя не маю.