Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– А коли б це був твій батько? – спитав Сашко. – Тоді б ти так спокійно не говорила.
– Мій батько, – рівно відказала жінка, – мене доглядав. Мій батько горба надривав, щоб нам легше жилося, через це і н могилу пішов передчасно. Ти мого батька з цим паскудником і ю рівняй!..
– Я не про те, – тихо, але вперто сказав Сашко. – Питаю, коли б твій батько виявився такий?
– Сказала б те саме, – вона взяла багряними пальцями жмута пошаткованої капусти й кинула її до кастрюлі. – Чи може, хочеш, щоб він приїхав сюди, в нашу конурку на одну кімнату? Це хочеш сказати?
– Нічого я не хочу сказати! – буркнув він.
– Нє, ти це хотів сказати. А я не бажаю приймати до себе ніяких п’яниць і блудяг.
– Але ж я нічого, Ольцю, такого не сказав! – змолився він.
– Не забувай, що ти нездоровий, – різко мовила жінка. – Тобі самому треба спокою і догляду. Зрештою, не до тебе ж він звертався...
Це була правда. Нещадна, але ясна в своїй очевидності, бо таки не до нього був посланий той крик із далекого, холодного краю. Та ж, до кого він був посланий, знайшла також недвозначне рішення: “Опізнився, небораче, – ось яку відповідь знайшла Поліна Войцехівська. – Хто кохав життя ледаче, непереливки тому!”
Він сидів і дивився на клаптика хідника, що виднівся з вікна Хідник був порожній – сірий рівний асфальт, на якому світліють цятки недопалків, сірників та обгорток з-під морозива й цукерок. Голосно лементували горобці, обсівши липку, що росла під їхнім вікном Сашко подумав: а що, коли вчинити простіше. Піти на пошту й послати йому гроші. І отак висилати щомісяця, бо хоч і правду казала його жінка, – це була правда тільки однієї мірки. Існувала ще інша правда, про яку не став казати, бо вона словами не виявляється – це правда отого сердечного щему, який не може не відчувати, чи не тому він свого часу повернувсь у сім’ю? Є житейська проста і ясна логіка, яку йому з нездоланною переконливістю виповіли сьогодні й мати, й дружина його, а є правда недовідома. Правда задавненого болю, такого собі безнадійного розглядання напівстертої фотокартки, випадково знайденої в щілині материної шухляди; є правда Коника-Стрибунця з його нестримною втечею у світ краси й волі. Є правда людської самотності,
яка раптом остуджує гаряче серце, – і чоловік уже не той, чоловік раптом починає дивуватися з себе, бо той, котрий жив у ньому раніше, зник, а може, й помер. За одну ніч можна перейти рубікона, в людині може вмерти одне “я”, а народитися друге, бо людина недаремне сподівається на всесильну милість часу покаяння, але нема покаяння без прохально протягнутої руки. І вона протягує ту руку, тобто пише: “Я дуже хочу повернутися на рідну землю, але тільки при одній умові, коли ти знайдеш у собі силу пожаліти самотню стару людину”. Сашко не міг висловлюватись у цій ситуації так категорично-нетерпимо, як мати його й дружина, але він був од цих жінок залежний. Сам потребував їхньої опіки, бо і його сила надломилась, як і в того невідомого батька. Він сам Коник-Стрибунець, і вже не має ані сили, ані завзяття доказати свою правоту, як доказував колись із Вовкою, котрий опоганив йому шапку і немилосердно дрочив Коником-Стрибунцем. Сашко був залежний і від дітей своїх, оцієї тісненької квартирки, “конурки”, як назвала її дружина, від малої зарплатні, та й невідомо, чи довго зможе працювати, адже завтра-позавтра йому таки доведеться йти до тих байдужих і трохи брутальних білих халатів.
– Що це ти задумався? – спитала жінка, обмиваючи під струменем тушку курки.
– Я не задумався, – відповів тихо. – Я не маю слів.
– Не гризися, – м’яко сказала жінка. – В тебе є мати й ми...
6
Він пішов прилягти, поки в хаті тихо і не ввірвалися з гамором діти, і настільки був зморений, що відразу ж заснув.
Йому привидівся той-таки сон, що й уночі: вони лізуть із батьком по майже прямовисній скелі. Хапаються за виступи і за непевні, дрібні кущаки, якими поросла скеля. Намацують босими ногами щілини й притискаються спинами до розпеченого сонцем граніту.
– Ще трохи, тату, – сказав Сашко. – Бачиш отого куща?
– Бачу, – сказав батько, обличчя в цього було аж лискуче від поту. – Але в мене немає вже сили.
– А ти знайди ту силу, знайди! – закричав Сашко. – Я сам ледве тримаюся!..
– Бачу, – сказав тихо батько, – саме тому в мене й немає сили. Будь милосердний.
Сашко стояв, розпластаний на скелі, розкинувши руки й і ноги, серце важко билось у грудях, відштовхуючись від каміння, на якому був розіп’ятий; одна рука його трималася за колючого терена, а друга за кореня, ноги його висіли над прірвою, а з тієї прірви вирвався раптом тонкий і гострий крик...