Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
«Польхейм, 15 грудня 1911 року
Дорогий капітане! Ви, мабуть, будете перший, хто прийде сюди після нас, а тому я хочу попросити Вас передати мого листа його Королівській Величності Хокону VII. Якщо вам знадобиться щось із спорядження, яке ми тут залишили, просимо скористатися ним. Одночасно прийміть запевнення глибокої поваги, а також найщиріше побажання щасливого повернення.
Відданий Вам Руал Амундсен»
Чи усвідомлював Амундсен, що, пишучи ці офіційні, холодні слова, він звертався до Скотта як переможець до переможеного? Що його лист позбавлений будь-яких теплих інтонацій братерської солідарності полярників? Хіба не міг він написати іншого листа? Можливо, у цьому страшному змаганні з часом він, щоб не розслабитися, змушений був відкинути все і керувався інстинктом самозбереження? Він був, напевне, в досить дивному настрої, якщо в той самий час записав у щоденнику інші, гіркі слова:
«…Я аж ніяк не можу сказати, що осягнув мету свого життя. Знаю, що це звучало б куди прекрасніше, одначе було б великим перебільшенням. Якщо говорити по щирості, то мушу признатися, що, напевне, ніхто в світі не був далі від мети свого життя, ніж я в цю хвилину. З дитинства я мріяв про Північний полюс, а здобув… Південний».
На Південному полюсі. Зліва направо: Амундсен, Хельмер Хансен, Сверре Хассель, Оскар Вістінг. Фотограф: Олаф Бьолан, грудень 1911 року.
Завдяки чудовій підготовці експедиції повернення полярників з полюса нагадувало їзду на перекладних: від одного продовольчого складу до другого, кожен з яких був джерелом енергії для людей і собак. Ці вдало позначені склади мандрівники знаходили легко. В них було так багато продовольства, що Амундсен звелів залишити частину його для тих, хто прийде сюди в майбутньому. «Танцзал диявола», в якому ще недавно шаленіла буря, цього разу зустрів полярників мертвою тишею. Тепер вони вже швидше йшли через знайомий лабіринт проходів і перевалів, обережно обминаючи урвища й розщелини.
Обійшлося без жодної втрати. Через дев'яносто дев'ять днів подорожі, подолавши майже три тисячі кілометрів, двадцять шостого січня о четвертій годині ранку завойовники полюса підходили до заваленого снігом і сповитого ще сном Фрамхейма. Амундсен мимоволі прискорив ходу.
— Якого дідька ви там товчетеся? Не дадуть людині відпочити! — обурювався спросоння Ліпдстрьом. — Один кидає кухоль на підлогу, другий чалапає навпомацки. Розбудили мені собак! — пробурчав він сердито і, натягнувши на голову подушку, повернувся до стіни.
Але гуркіт перекинутої табуретки розбудив уже й Стюбберюда. Він тернув сірником — і в тьмяному жовтуватому світлі побачив чудну велику постать, від якої йшла пара. Незнайомий нерухомо стояв посеред кімнати. Сидячи на ліжку, Стюбберюд протер очі, не вірячи сам собі.
— Не впізнаєш? — почув він хрипкий голос.
— Руал! — вигукнув Стюбберюд.
Усі миттю посхоплювалися з ліжок. Ліндстрьом перелякано вдивлявся в чорне брезкле обличчя, що все взялося великим роз'ятреним струпом, з-під якого визирали крізь вузькі щілини очі. Він нерішуче доторкнувся до вкритого інеєм рукава, ніби хотів упевнитися, що це не сон.
— А решта? — В голосі Юхансена бринів неприхований жах.
— Усі живі й здорові…
Не встиг Амундсен доказати, як на порозі стали ще чотири знайомі постаті.
На їхніх чорних, як у негрів, обморожених обличчях малювалося щасливе блаженство.
— Де «Фрам»?
— Уже тут. Приплив чотирнадцять днів тому і жде нас.
— А як у вас?
— Скрізь повний порядок — і на судні, і на базі. Недавно оце повернулися з півострова Короля Едуарда і привезли багатий науковий матеріал, — доповідав Престрюд, але було видно, що він ледве стримується, щоб не надати запитання, яке ладне було зірватися у нього з язика. І нарешті таки вихопилося:
— А як же… полюс?
У відповідь розлігся вибух сміху. Це був сміх переможців.
— А як ти гадаєш, невже б ми вернулись, якби не здобули його? — В голосі Амундсена бриніла гордість.