Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— Ми поставимо такі віхи на всій трасі, через кожні десять, п'ятнадцять кілометрів, — вирішив Амундсен. — Краще тепер згаяти трохи часу, ніж потім, повертаючись, блукати й здихати з голоду.
«Ми поставили сто п'ятдесят таких горбів, використавши на їх побудову дев'ять тисяч крижаних блоків», — з властивою йому докладністю записав пізніше у своєму подорожньому щоденнику Амундсен.
Коліщата лічильників, прикріплених до кожних саней, як найточніший хронометр, щогодини відмірювали сім з половиною кілометрів шляху. З кожним днем, з кожним постоєм, з кожним просуванням до нового складу зменшувалась відстань до полюса. Неухильно зростав темп денних пробігів — тридцять, тридцять п'ять, а часом навіть і понад сорок кілометрів. Сани ставали дедалі легші. На кожному географічному градусі Амундсен залишав запас провіанту на зворотну дорогу. Як він і передбачав, певна кількість собак заплатила своїм життям за пройдені кілометри. Назавжди залишилась серед льодів вірна, добра Яла, яка привела восьмеро цуценят у білій пустелі, і норовистий Уранус, що нікого не хотів слухатись. А за ними настала черга й інших. Важко було розставатися з цими вірними, витривалими друзями, що ділили з людьми труднощі подорожі, але то була необхідність, і всі розуміли, що іншого виходу нема.
В середині листопада норвежці підійшли до підніжжя гір, що вже давно вимальовувалися на видноколі. Видовище суворих скелястих вершин і застиглих сліпучо-білих льодовиків, які велетенськими язиками збігали по стрімких схилах, було таке захоплююче, що аж дух забивало. Разом з тим ці височенні, повиті синюватою імлою гори непокоїли своєю загадковістю.
— Ми вже пройшли майже половину путі. До полюса залишилося всього п'ятсот п'ятдесят кілометрів, — заявив Амундсен. — Цю відстань ми повинні подолати щонайбільше за місяць. Продовольства візьмемо на два місяці. Все, без чого можна обійтися, залишимо тут, щоб полегшити сани.
Невеселий це був постій. Мандрівники перевдяглися в тепліший, хутряний, одяг, перебрали поклажу і назавжди розсталися з більшістю собак. Раз у раз мовчки поглядали на велетенське скелясте пасмо гір, що здіймалося високо в небо, заступаючи їм шлях. Але це був не страх, просто люди примірялися, зважуючи силу ворога. Амундсен краще за інших розумів, як важко вибрати дорогу через невідоме гірське пасмо. Мимоволі згадав свою першу вилазку на Хардангерське плоскогір'я п'ятнадцять років тому. Тут, як і там, кожен необережний крок міг бути останнім.
Ці гори, яких досі не бачила ще жодна людина, надили Амундсена. Ставши на його шляху до перемоги, вони кидали йому виклик і спонукали до дії. Кожна нова перешкода завжди пробуджувала в ньому невичерпний запас сил і енергії. Так сталося й тепер.
«Треба змусити цей дивовижний німий материк, що досі так відчайдушно оборонявся, заговорити й розкрити нарешті людині свої таємниці. Хіба може бути щось прекрасніше за цю мету?..» — записав Амундсен у своєму щоденнику.
Таким настроєм перейнялися і його товариші. В дальшу путь вони вирушили, сповнені бадьорості. Їх уже не лякали синювато-чорні вершини, наїжачені гострими скелями, не знеохочували важкі пошуки перевалів. Навіть громоподібний гуркіт льодовикових обвалів не затримував їх надовго. Вони знали, що мусять за всяку ціну подолати ці гори, і то якнайшвидше.
Зупиняючись на ночівлю, смертельно стомлені мандрівники тішили себе надією, що перейдений цього дня гірський хребет — уже останній і за ним вони побачать нарешті довгождану рівнину плоскогір'я. Проте наступного ранку, неначе ворожа армія, перед ними поставали нові й нові перевали та невидимі раніше вершини, схожі на скуті морозом хвилі. Гори вже досягли двох тисяч метрів над рівнем моря, потім — двох з половиною, трьох, трьох тисяч трьохсот метрів… Здавалося, цьому не буде кінця.
Змагання з часом тривало і на зупинках. Кожен якнайшвидше, якнайсправніше намагався виконувати свої обов'язки. Бйоланд забивав сокирою кілки у твердий, мов скеля, лід. Хассель приносив сніг, з якого витоплювали воду, і розпалював примус. Хансен і Вістінг годували собак. Амундсен сідав до карти. Вдень Руал завжди мріяв про ці спокійні хвилини, коли замовкає нарешті скрип полоззя, утихомирюються нагодовані пси, починає монотонно шуміти примус, випромінюючи тепло, у каструлі булькає юшка — єдина за добу гаряча страва, — і пара, вихоплюючись з-під кришки, щільною хмарою заповнює намет.