Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Одного вечора Хассель, колупаючи лід для витоплювання води, ударив сокирою по крижаному горбку біля самісінького входу в намет — і зблід: сокира легко ввійшла в лід аж по топорище. Горбок був містком над прірвою. Кілька уламків криги впали у темну порожнечу і довго летіли вниз. За два кроки від намету зяяла безодня…
З того часу мандрівники стали обережніше вибирати місце для зупинки.
З'ївши гарячу, мов окріп, юшку і ретельно вигрібши з мисок густу кашу пемікану, всі збивалися купкою довкола свого керівника, схвильовано дивилися на білу пляму на карті, яка оживала під його олівцем. Він старанно позначав на ній нові гірські хребти, долини, перепади, льодовики і давав їм назви: гори Королеви Мод, гірське пасмо Фрітьофа Нансена, перевали Хельмера і Хансена, Олава Бйоланда, Оскара Вістінга, Сверре Хасселя і капітана Нільсена. Він нікого не забув. Згадав навіть Бетті. З ніжністю думаючи про неї, уявив собі, як втішиться його вірна няня, коли дізнається, що в далекій у Антарктиді є гора, названа її іменем.
Не раз, дивлячись на неприступні перевали, люди підбадьорювали один одного:
— Що ж тут особливого? На такій самій висоті в Тібеті пастухи випасають отари і якось живуть.
Але тут, серед диких вершин і невідомих перевалів, вони були єдиними живими істотами. Вони й ці собаки, в яких шерсть ставала сторч, а в очах зачаївся страх. Часом вітер стихав і вщухало гнівне ревіння віхоли. Тоді западала якась мертва неприродна тиша. Чути було тільки скреготання собачих пазурів по льоду і прискорене дихання людей. Розріджене, морозне повітря кололо в грудях.
«Було щось моторошне в цьому просуванні навпомацки серед розщелин і урвищ, — писав Амундсен у щоденнику. — Провалюючись іноді по пояс у пухкий сніг, ми насилу витягували сани і підпихали їх угору, щоб підсобити псам. На стрімких з'їздах, коли не допомагали навіть вірьовки, якими ми обмотували полози, доводилося притримувати сани тросом і гальмувати їх біг, цілими годинами боронуючи сніг лижами».
Минав день за днем, етап за етапом, а полярники все бралися вгору. Не раз, ледве видобувшись на високий перевал, вони змушені були вертатися по своїх слідах, довго кружляти, знову спускатися вниз на сотні метрів, щоб знайти певніший прохід серед розколин, кожна з яких могла завести у прірву. «Один метр шляху тут вартий був щонайменше десяти метрів звичайної дороги… Ми потрапили в таке плетиво бездонних розколин, що йти далі ставало просто неможливо. Нічого іншого не лишалося, як поставити намет і шукати якусь менш порізану розколинами місцевість», — читаємо в щоденнику Амундсена.
Одного разу над табором розшалілася буря. Ураганний вітер несамовито шарпав полотно намету, оповивав усе довкола клубами снігу. Про те, щоб вирушити в дорогу, годі було й думати. П'ять діб над головами мандрівників ревіла, ні на хвилину не затихаючи, віхола, якій вторували, жалібно завиваючи, перелякані собаки. Вимушена бездіяльність каменем лягала на душу, породжувала безнадію. А тут іще Хансен підкинув:
— Там, де Скотт, зараз, мабуть, гарна погода. Цікаво, чи далеко він уже зайшов?
Це зауваження вплинуло, як удар батогом або сірник, кинутий у стіг сухого сіна. І хоч уранці все ще шаленіла віхола, Амундсен наказав зніматися в дорогу. Нічого не було гіршого за це вимушене неробство, яке забирало в людипи стільки сил і навівало чорні думки, нестерпніші за будь-яку заметіль…
Похід тривав. Назви, які давав Амундсен тим місцевостям, де проходили в ці важкі дні полярники, найкраще свідчать про те, чого довелось їм тут зазнати: «Диявольський льодовик» з тисячами підступних розколин і гладенькою, мов скло, слизькою поверхнею, на якій не затримувалась найменша порошинка снігу; «Пекельні ворота», що вели в якусь льодову челюсть через глибокі замети легенького, наче пух, і сипкого, ніби пісок Сахари, снігу, в якому грузли собаки, а люди провалювались по шию.
«Ми піднялися на висоту дві тисячі шістсот десять метрів над рівнем моря… — писав Амундсен. — Сонце освітлювало високі, величезні гірські масиви. Це був казковий краєвид: білизна, лазур, пурпур і чорнота. Цю гру барв неможливо передати словами… Я ніколи не бачив нічого прекраснішого за гори Нільсена. Найхимерніших обрисів вершини здіймалися високо вгору, і деякі з них ховались у хмарах. Одні вершини були шпичасті, немов списи, інші — заокруглені. Куди не кинь оком — усюди виблискували потріскані німотні й грізні льодовики, що безладно облягали стрімкі схили. Та найдивовижнішою з-поміж усіх була гора Хансена. Її округла, схожа на перевернуту чашку вершина була вкрита своєрідним льодовиком, що скидався на подерту, обшарпану шапку. З неї в усі боки стирчали, неначе голки їжака, гострі плити, що яскраво блищали на сонці. Другої такої гори немає, певне, в цілім світі.