Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Які ще штукенції?

— Просто дивися.

Бенедикт перекинув меч в іншу руку, а його сяючий протез кинувся вперед і вчепився у щось невидиме. Два мечі відбивали взаємні удари, блокували один одного, тиснули — їхні кінці літали під стелею. Права рука Бенедикта й далі стискалася.

Раптом Ґрейсвандір вивільнився, обійшов меч Бенедикта і завдав моєму братові нищівного удару по правиці в місці, де метал з'єднувався з плоттю. Бенедикт одразу ж розвернувся і на деякий час закрив собою всю сцену.

Потім картина знову постала перед нами, коли Бенедикт, обертаючись, упав на одне коліно. Він схопився за куксу. Залізна рука зависла в повітрі біля Ґрейсвандіра, а потім, опускаючись із мечем, вона почала віддалятися від Бенедикта. Коли вони впали, то не залишилися на підлозі, а пройшли крізь неї і зникли.

Я перехилився вперед і, відновивши рівновагу, ступив один крок. Бар'єр зник.

Мартін і Дара підбігли до Бенедикта раніше за нас. Коли ми з Джерардом та Рендомом підійшли, Дара вже перев'язувала поранення Бенедикта смужкою тканини, яку відірвала від плаща. Рендом схопив Мартіна за плече і повернув хлопця до себе.

— Що тут трапилося?

— Дара... Дара сказала, що хоче побачити Амбер, — відповів хлопець. — Оскільки я тут уже живу, то погодився перенести її та показати, що тут і до чого. Тоді...

— Перенести її? Ти маєш на увазі через Козирі?

— Ну, так.

— Твої чи її?

Мартін закусив нижню губу.

— Розумієш...

— Віддай мені карти, — сказав Рендом і зірвав футляр із Мартінового пояса. Потім відкрив його й заходився перебирати колоду.

— Тоді я вирішив повідомити про це Бенедикта, адже він цікавився нею, — продовжував Мартін. — Бенедикт захотів прийти і поглянути...

— Що це в біса таке? — вигукнув Рендом. — Тут є твоя карта, її та ще одного хлопця, якого я ніколи раніше не бачив. Звідки вони в тебе?

— Дай-но поглянути, — попросив я.

Рендом простягнув мені три карти.

— Ну? — поцікавився він. — Брандова робота? З усіх, кого я знаю, тільки він уміє малювати Козирі.

— Із Брандом я не вів би жодних справ, — відказав Мартін, — хіба ті, що привели б його до смерті.

Але я вже знав, що ці карти малював не Бранд. То був не його стиль. Він узагалі не нагадував стилів тих, з чиїми роботами я був знайомий. Хоча зараз навіть не стиль привернув мою увагу. Я прикипів до рис третьої особи, якої, як сказав Рендом, він ніколи не бачив. А от я бачив. Я вдивлявся в обличчя хлопця, який перед Дворами Хаосу спрямував на мене арбалет, а потім упізнав мене і відмовився стріляти. Я повернув карту.

— Мартіне, хто це? — запитав я.

— Чоловік, який зробив ці додаткові Козирі. Заразом він і свій намалював. Я не знаю його імені. Якийсь приятель Дари.

— Брешеш, — відрізав Рендом.

— Тоді нехай Дара усе нам розповість, — сказав я і повернувся до неї.

Дівчина досі стояла навколішки біля Бенедикта, хоча вона вже зробила йому пов'язку, а брат тепер сів.

— Що скажеш про цього? — запитав я, показуючи їй карту. — Хто він?

Дара поглянула на карту, потім на мене. Усміхнулася.

— Ти справді не знаєш? — запитала вона.

— Якби знав, то хіба запитував би?

— Тоді поглянь на нього ще раз і подивися в дзеркало. Це твій і так само мій син. Його звати Мерлін.

Мене нелегко збити з пантелику, але цей удар виявився надважким. У голові запаморочилось. Але думав я швидко. Зважаючи на різницю в плині часу, таке можливо.

— Даро, — почав я, — чого ти хочеш?

— Я вже казала, коли проходила Лабіринтом, — відповіла вона, — що Амбер має бути зруйнований. Хочу по праву взяти в цьому участь.

— Тобі дістанеться моя камера, — відповів я. — Ні, сусідня. Охороно!

— Корвіне, усе гаразд, — мовив Бенедикт, підводячись на ноги. — Усе не так погано, як звучить. Вона може все пояснити.

— То хай починає зараз.

— Ні. Віч-на-віч. Тільки для родини.

Я відіслав охорону, яка прибула на мій поклик.

— Чудово. Зробимо паузу, щоб продовжити розмову в кімнаті нагорі.

Бенедикт кивнув, і Дара взяла його під ліву руку. Рендом, Джерард, Мартін і я рушили за ними. Я ще раз озирнувся на порожнє місце, де мої сни обернулися на правду.

Такі от справи.