Піти й не повернутися

Неспроможна перебороти свою розгубленість, вона засунула руку в пазуху і дістала із спеціально пришитої кишені в сачку поламану книжечку аусвайса.

— Ну от! — одразу розчаровано мовив Антон. — Хто так документи носить? Хіба сільські дівки так аусвайси свої ховають? Треба загорнути в папір та зав'язати у льняну ганчірочку. Та заховати під сьомий одяг. А в тебе — все напоготові.

— Тепер фотографія, — сказав він і стих, розглядаючи знімок на документі. — Ну, звичайно ж, одразу видно: паспорт однієї людини, а фото іншої. Старе фото з чужого документа. Та й печатка… Ну хто ж так печатки ставить! — обурився він. — Руки б тому поламати. Дивись, навіть літери не збігаються.

Вона глянула на розгорнуту в його руках книжечку — справді, літери на фотографії явно відрізняються від тих, що стояли на сторінці аусвайса і були якісь криві, ніби розповзлися од вологи. Хоча вчора вона не намочила аусвайса.

— Ну, бачиш? Як за тебе не боятися?

Справді, він у чомусь має рацію, її підготували не дуже ретельно, і вона надто легко може влипнути. Але як і чим виправдається він? Ціла ніч відсутності в таборі не лишиться там без уваги, як тоді він пояснить цю свою відлучку. Тривогою за Зоею Норейко? Але чи не буде це дивно і смішно? І хто цьому повірить Збентежена несподіваним відкриттям, Зоська прихилилася спиною до вільшини і стояла, неспроможна придумати щонебудь. Вона тільки безтямно дивилася на свій злощасний аусвайс із невдалим знімком, відірваним від її довоєнного студентського квитка.

— Так що ж нам робити Антон трохи притоптав чобітьми чорну полеглу папороть і нетерпляче ворухнув під кожушком плечима.

— Підемо разом. Либонь, я тобі не перешкоджуватиму.

— Ти мені не перешкодиш, навпаки, — запевнила Зоська. — Але…

— Наче чоловік і жінка, йдемо в Скідель до матері. Там справді в тебе мати, можуть перевірити.

— Ну що ти? Яка я жінка?..

— Не хочеш дружиною — сестрою будеш. А що? Удвох, знаєш, зручніше.

— Воно так. Але…

— Хочеш сказати: як у загоні потім?

— Ну.

— Видно буде. Може, виправдаємося. Ти ж за мене заступишся Зоська все ще не могла збагнути, що їй треба зробити, на чому тепер зупинитися, навіть що сказати Антону. Ясно, що нерозважливість його не викликала сумніву, що він зробив погано і що, повернувшись у загін, їм обом не уникнути біди. Антон зробив неправильно і навіть злочинно, самовільно покинувши загін. В якійсь мірі його виправдовує та обставина, що відправився він не на пиятику в якийсь хутір, не на гульбище, а пішов з нею на небезпечне діло, звідки не відомо ще, чи повернуться. Знову ж це хвилювання за неї, нерозважливе ризикування від страху за її життя збентежило Зоську. Ще ніхто в її житті навіть не спробував зробити нічого подібного, і це більше за все послаблювало її рішучість, вона ставала співучасницею Голубіна.

— Ну що задумалася? — схоже, остаточно відігнавши свої переживання, бадьоро сказав Антон. — Нема чого думати. Я тебе не покину. Підемо разом. Чи, може, ти проти?