Піти й не повернутися

— Для будови, напевне? — здогадався Антон.

— Підвалина для хати. Згнила, знаєте, матеріал був невдалий. Звісно, при цареві ще будувалися, — доброзичливо, без найменшої настороженості загомонів старий і після короткої паузи спитав обережно: — Здалеку будете, пане-товаришу?

— Здалеку, — сказав Антон, — одразу відчуваючи невпевненість бороданя щодо «пана-товариша». Однак прояснювати це питання Антон не збирався. — А ви звідки будете?

— Та он зі Стеблівки.

— Авжеж, зі Стеблівки ми, — підтвердила молодиця. Приймак мовчав, насуплено, спідлоба позираючи, вивчав непрошеного лісового гостя.

— А він теж зі Стеблівки? — запитав Антон, кивнувши у його бік.

— Теж, еге. Чоловік мій, — усміхнулася молодиця, і звабливі ямочки означилися на її рожевих щоках.

— І давно чоловік?

— Он на спаса одружилися.

— Незрозуміло, — сказав Антон і, зиркнувши на прикритою полою кожушка полотняну торбу з харчами, подумав: пригостять чи ні? Хоча, поки не з'ясують, хто він — пан чи товариш, — пригощати, мабуть, не будуть.

Але він не спішив розкривати себе, він дивився на молодицю з симпатичними ямочками на щоках і на її чоловіка, зовсім ще молодого хлопця, котрий, якби не війна і деякі пов'язані з нею обставини, напевно, ще зачекав би одружуватися. Молодиця ж із такою закоханою лагідністю позирала на нього, що Антон відчув заздрість. Холера на них — іде війна, люди гинуть, страждають, а ці ось одружуються і навіть надумали міняти підвалину. Не дурень, однак, цей хлопець у чумарці.

— Ну їж, їж, Петрику. На ось тобі, любий, — хатнім голосом промовляла молодиця перед своїм Петром. Антон відвернувся.

— А Стеблівка ця ваша де? В якому напрямку? — запитав він у бородатого.

— А от якраз на узліссі. Отут недалеко.

— А туди що буде? — кивнув він у той бік, де зникала не позначена санним слідом дорога.

— А туди Замошшя, Гузи… Потім це, як його… — забувся бородатий.

— Ну, Суглинки ще, — підказала молодиця.

— Та ні, не Суглинки. — Суглинки он де, збоку. А туди Загладіно, от!

— І Загладіно, і Суглинки, і Острівець — усе в тій стороні, — наполягала на своєму молодиця, не злазячи з саней. Її приймачок почав мовчки жувати хліб із салом, все ще насторожено поглядаючи на Антона. Антон уже зрозумів, у якому напрямку слід було йти, і, щоб не виказати свого наміру, перестав питати про села. Запитав про інше:

— Чужі в селі є?

Бородатий із приймаком перезирнулися, молодиця вколола його здивованим поглядом.

— Так це, пане-товаришу, — почав бородатий. — Це як вважати. Коли німці, так нема начебто, а поліцаї бувають. І партизани бувають.