Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Знаю, — відповів брат. — Але ти мусиш визнати, що він ошукав Бранда, а зробити це було ой як нелегко. Він утнув фокус, якого я досі не розумію, змусивши тебе забрати з Tip-на Ноґта ту залізну руку, а мене — передати її Бенедикту. Тоді простежив, аби Бенедикт опинився у потрібному місці в потрібний час, щоб усе спрацювало і він повернув Камінь. А ще він краще за нас грає з Тінню. Він упорався з нею прямісінько на Колвірі, коли привів нас до первинного Лабіринту. Я такого не вмію. Ніхто не вміє. Крім того, він зміг побити Джерарда. Я не вірю, що він здає. Думаю, батько точно знає, що робить. І подобається нам це чи ні, але він єдиний, хто може впоратися з теперішньою ситуацією.

— Намагаєшся сказати, що я маю довіряти йому?

— Намагаюся сказати, що у тебе нема вибору.

Я зітхнув.

— Гадаю, ти влучив у яблучко. Моя образа не має сенсу. Однак...

— Ти переймаєшся через наказ атакувати, так?

— Так, і через нього теж. Якби ми ще трохи зачекали, Бенедикт устиг би зібрати більше військо. Трьох днів замало, щоб підготуватися до такого. Тим паче, коли ми так сумніваємося щодо наших ворогів.

— Може, це й не так. Він довго говорив із Бенедиктом сам на сам.

— То інша справа. Окремі накази. Ця секретність... Він не довіряє нам ще більше, ніж ми йому.

Рендом гмикнув. Я теж.

— Гаразд, — сказав я. — Може, і я б не довіряв. Але три дні, щоб розпочати війну... — я похитав головою. — Очевидно, він краще знає про щось, невідоме нам.

— У мене склалося враження, що це радше удар на випередження, а не війна.

— От тільки йому годилося б пояснити, що саме ми випереджаємо.

Рендом знизав плечима і підлив нам обом ще вина.

— Можливо, він усе нам розкаже, щойно повернеться. Ти ж не отримав від нього жодних особливих наказів, так?

— Тільки залишатися на місці й чекати. А ти?

Брат заперечно хитнув головою:

— Він сказав, що коли настане час, я про все дізнаюся. А що стосовно Джуліана, то він наказав йому тримати солдатів напоготові — щоб ті могли виступити будь-якої миті.

— Он як! Вони досі стоять в Ардені?

Рендом кивнув.

— Коли батько це сказав?

— Тільки-но ти пішов. Він витягнув Джуліана через Козир, щоб передати це повідомлення, і вони поїхали вдвох. Я чув, як татусь казав, що трохи проведе його.

— Вони рушили східним шляхом через Колвір?

— Так. Я їх бачив.

— Цікаво. Що ще я пропустив?

Рендом зачовгався на місці.

— Якраз ту частину, яка не дає мені спокою, — відповів він. — Після того, як тато сів на коня й махнув рукою на прощання, він обернувся до мене і сказав: «Пильнуй Мартіна».

— Це все?

— Усе. Але він сміявся, коли казав це.

— Гадаю, це природна недовіра до новоприбулого.

— Тоді чому він сміявся?

— Здаюсь.

Я відрізав шматочок сиру і з'їв його.

— Може, не така вже й погана ця думка, га? Що як це не підозра? Можливо, батько вважає, що Мартіна треба від чогось уберегти? Або і те, й інше. Або нічого з цього. Сам знаєш, яким він часом буває.

Рендом підвівся.

— Про альтернативні варіанти я навіть і не думав. Підеш зі мною? — запитав брат. — Ти тут уже цілий ранок.

— Ходімо, — я підвівся і причепив на пояс Ґрейсвандір. — До речі, а де зараз Мартін?

— Я залишив його внизу, на першому поверсі. Він говорив із Джерардом.

— Тоді твій син у надійних руках. Джерард збирається залишитися тут чи повернеться до флоту?

— Не знаю. Він не обговорював отриманих наказів.

Ми вийшли з кімнати й попрямували до сходів.

Спускаючись униз, я почув якийсь гамір, тож пришвидшив крок.

Перегнувшись через перила, я побачив масивну фігуру Джерарда і натовп охоронців, які скупчилися перед входом до тронної зали. Усі вони стояли спинами до нас. Кілька останніх сходинок я перестрибнув. Рендом був за пару кроків позад мене.

Я проштовхався вперед і запитав:

— Джерарде, що відбувається?

— Чорти б мене вхопили, якби я знав, — відказав він. — Сам поглянь. Але всередину — зась.

Він відійшов убік, а я ступив крок уперед. Тоді ще один. І все. Я наче впирався в пружну, абсолютно невидиму стіну. За нею розігрувалася сцена, що скрутила мої спогади та почуття у вузол. Я застиг на місці, бо страх учепився мені в шию і скував руки. Оце так!

Мартін, посміхаючись, тримав Козир у лівій руці, а Бенедикт — якого, ймовірно, щойно викликали — стояв перед ним. Поряд на підвищенні, біля трону, стояла, відвернувшись, дівчина. Обидва чоловіки, очевидно, про щось розмовляли, але мені не вдалося почути ні слова.

Нарешті Бенедикт повернувся і, здавалося, заговорив до дівчини. Через деякий час вона, схоже, відповіла йому. Мартін став ліворуч од неї. Доки вона говорила, Бенедикт піднявся на поміст. Я нарешті побачив його обличчя. Розмова тривала.

— Дівчина видається знайомою, — сказав Джерард, який, ступивши уперед, тепер стояв поряд зі мною.

— Ти, можливо, бачив її, коли вона промайнула повз нас на коні, — відповів я, — у день Ерікової смерті. Це Дара.

Я почув його різкий вдих.

— Дара! Тоді ти... — його голос стишився.

— Я не брехав. Вона справжня.