Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Ситі сріблясті рибини жваво захлюпосталися, застрибали на яскраво-сонячному морозі.
— Ого! — вигукнув Бачман. — Одна підсака — і повний кошіль! Навіть коли б ми не мали ні корів, ні овець, ні коней, то самою рибою могли б прохарчуватися до весни!
— І весною, і літом також можна живитися рибою, — сказав Добриня.
— Ні, весною знову будемо жити баримтою! Поки моя рука має силу, щоб тримати шаблю, я не перестану мстити нашим смертельним ворогам за понищений мій народ, за моє нещасне плем'я, порубане, пригноблене, розсіяне по світу, за наш Дешт-і-Кипчак, що колись простягався від Ітилю до Дунаю, а тепер став пусткою, за моє знівечене життя! — Бачман стиснув кулаки і блиснув очима. — Тепер у мене залишилася одна мета — помста! Поки живий мій лютий ворог, мій кривдник хан Менгу, доти горітиме моя душа!
— А чому не Батий? Чому саме Менгу?
— Батия не дістати. До того ж саме хан Менгу зі своїм туменом понищив моє плем'я, моїх родичів. Він — мій особистий ворог, його я і хочу вполювати, якщо пощастить.
Добриня вивернув з підсаки рибу в кошіль, замислено промовив:
— Він мій ворог теж. Він убив Янчиного брата Іллю, його дружину і доньку. Він сплюндрував Київ, я був його рабом… У мене не менше підстав, ніж у тебе.
— От і давай разом вислідимо його і знищимо!
— Ніби це так просто!
— Взимку не просто, а весною чи влітку, коли ми сядемо на коней, а Менгу виїжджатиме на полювання…
— Він сам ніколи не виїжджає.
— Тоді треба прислідкувати в Бату-сараї! — втрутився в розмову Качир-укуле. — Можна вночі пробратися… А якщо не його самого, то улус попатраємо добре!
— У мене, крім Менгу, в Бату-сараї є ще один ворог, — сказав Добриня.
— Хто ж це?
— Мій земляк — Доман. Це потвора, яку я ненавиджу навіть більше, ніж Менгу. Ось кого я нанизав би на списа! Він хотів зжити мене зі світу, він убив уже тут, в Орді, нашого князя та його боярина. Він із задоволенням знищив би і Янку або завдав би її ханові Менгу в наругу.
— То й відомсти йому!
— А додому? Я ж хочу, як тільки сніг з землі, вирушити в путь!
— Раніш, ніж настане літо, в дорогу ви не вирушите. Та й я не пущу вас, — тож і буде час.
— Доживемо — побачимо, дай, Боже, дожити!
Бачман хотів щось відповісти, але тут раптом від селища долинув тривожний голос:
— Добрине, Добрине! Мерщій сюди! Швидше!
— Що там? Янка? Що з нею? — кинувся Добриня, хапаючи кошіль з рибою. — Ходімо! Мерщій!
Вони поспішали що було сили.
Біля Добрининої юрти товпилися жінки і кілька баримтачів. З-за пологу долинав пронизливо-болісний зойк Янки.
Добриня зблід — кинув кошіль просто в сніг.
— О Боже! Що там? Що з нею?
— Та не лякайся ти! Нічого страшного! Родить! — заспокоїв його хтось із баримтачів.
Добриня зіщулився, мов від удару. В голові загуло, серце забухкало молотом. “Родить! Родить! Родить!” — дзвеніло одне-єдине слово. Як усі байдужне ставляться до цього, ніби не розуміють, яке величне і страшне дійство відбувається зараз у юрті. Та хіба не ясно, що там вирішується доля — або буде два життя, або ні одного! Або ні одного! Боже — це ж Янчиного! Янчиного! Янчиного! Про дитину чомусь йому не думалося.
Він стиснув зуби і почав подумки молитися, заклинаючи всіх святих захистити її. “Візьміть усе, що в мене є, візьміть мою душу, моє життя, а її залиште! Я на все згоден, я все зроблю, аби вона залишилась жива! Я на все згоден! Уб'ю Менгу, уб'ю Домана, на самого Батия кинуся, себе занапащу — аби лиш вона жила! Янка! А якщо тобі треба, Боже, щоб ті дияволи в людській подобі залишились живими, то я їх не зачеплю і пальцем!”
Люди ходили, розмовляли, дехто навіть сміявся, а він мовчки стояв, утупивши безтямний погляд у темно-сірий полог юрти. Що там? Як там?
Коли пролунав особливо болісний крик Янки, такий болісний і незнайомий, що йому здалося, що то не її голос, він кинувся до юрти. Але жінки заступили йому дорогу, розкинули руки.
— Куди? Не можна! Там стара Тайдолла-хатун — досвідчена повитуха, там Акбіке та Кутуз-хатун — вони допомагають старій. Не хвилюйся — все буде гаразд!
Він покірно зупинився і в цю мить почув пронизливий крик немовляти. Це змусило його знову кинутись до юрти.
— Ну, що там? Як там?
Жінки стенули плечима.
— Ось вийде Тайдолла-хатун — скаже. Потерпи!
Через деякий час відкинувся полог — і вийшла Тайдолла-хатун. Це була стара зморшкувата половчанка, яку Бачман пригрів у загоні заради її старості, уміння шептати, замовляти кров, шукати зілля та приймати роди.