Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— А в пастку не потрапимо?
Бачман здвигнув плечима.
— Ми й на березі можемо потрапити в пастку.
Їхню розмову перервав стривожений голос Качир-укуле.
— Мунгали! Бачмане, мунгали!
Всі завмерли. Страшна вість приголомшила навіть завжди незворушного Бачмана. Ніхто не ждав переслідувачів так швидко.
— Далеко?
— Ні, там, де в Ітиль впадає струмок, який ми нещодавно перебрели.
— Це зовсім близько! Звідти їм острів видно?
— Не видно: вони ще за лісом, у долині.
— Тоді злазьте швидше — і на острів! Не гайтеся! Вмить табір зворушився, заметушився. Баримтачі хапали коней, стрибали в сідла. Про м'ясо, що шипіло, сичало, шкварчало і обуглювалося на дубових рожнах над вогнем, ніхто й не згадав. Бачман здибив коня.
— Качир-укуле, їдь попереду — показуй, де коса! Всі тут? Ніхто не залишився?
— Всі, всі! — гукнув хтось позаду.
— Тоді — вперед! На острів!
Качир-укуле показував дорогу. Піщана коса була тверда, і коні йшли легко, лиш подекуди занурюючись у воду до загривка.
І ніхто з утікачів ні разу не оглянувся назад, туди, де догасало вогнище. А там, якраз тоді, коли вони досягли острова, із лісу з оберемком зілля вийшла Тайдолла-хатун. Зілля випало з її рук.
— О сили небесні! Я залишилася сама! — простогнала стара, опускаючись на землю. — Куди ж тепер мені подітися?
Вона безтямно дивилася, як баримтачі піднімалися на острів і зникли в густих хащах верболозу.
Їй стало страшно: тривожна тиша окутала її. Що робити? Перебрести протоку? Але ж вона не вміє плавати. Кричати? Та хто її почує на такій відстані?
Тайдолла-хатун припала до землі і по-старечому тихо заплакала. Вона і в думці не допускала, що її залишили навмисне. Сама винна! Сама! Нікому не сказала, нікого не попередила — і гайнула в ліс, мов дурне дівчисько!
Вона довго лежала, не маючи сили підвестися. Навіть дражливий запах смаженого м'яса, що доносився від багаття, не зумів підняти її. І тільки тоді, коли десь поблизу почувся тупіт копит і гул голосів, позадкувала в кущі. Але не встигла сховатися, як на галявину викотився загін вершників.
Татари! Матінко!
Вона схопилася, щоб тікати, але тут же впала: неслухняні ноги заплуталися в бур'яні.
Джигіти наздогнали її.
— Гей, вставай, стара! Вставай! Кланяйся ханові Менгу і його братові ханові Бучеку, стара карга!
На галявину виїхали на баских конях кілька багато одягнутих вершників. Джигіти кинули стару їм до ніг.
— Менгу-каане, це табір баримтачів. Вони щойно були тут, навіть не встигли м'ясо зняти з рожнів — так дременули.
Менгу оглянувся довкіл. Вогнище, м'ясо на обгорілих рожнах, витолочена трава, свіжий кінський кізяк — все свідчило, що недавно баримтачі справді були тут. Але в який бік вони втекли? Сліди повсюди: і на горбі, і на бережині, де коні паслися, і на вогкому піску, де їх напували.
— Куди втекли ті розбійники, стара? — спитав він Тайдоллу-хатун.
— Не знаю, каане.
— Як не знаєш? Ти ж бачила!
— Я була в лісі — збирала зілля.
— Та бреше вона, — хльоснув нагайкою Бучек. — Нукери, припечіть їй ноги жаром — це одразу розв'яже їй язик!
Вони схопили жінку попід руки — поставили на купу жару.
Пронизливий зойк розлігся на галявині.
— Куди вони поїхали? Кажи!
— Туди, туди! — затанцювала на жару Тайдолла-хатун.
Її підняли, витягли з вогнища.
— Куди — туди?
— На острів, — прошепотіла вона, падаючи на землю. — На острів!
Менгу не повірив.
— На острів? Уплав?
— Ні, там мілко.
Менгу не повірив.
— Не може бути! Ану, перевірте! Кілька вершників кинулись у воду — направилися в бік острова. Під кінськими ногами було твердо.
— Є! Є! — радісно загукали вони. — Коса! Тут коса!
— Тоді — туди! Вперед! — гукнув Менгу. — А цю стару — стережіть!
Болісно-протяжний крик Тайдолли-хатун долинув до острова. Баримтачі кинулись на берег, розгорнули кущі — і завмерли: прямо на них по косі переправлявся великий загін монгольської кінноти.
— Прокляття! — вигукнув Качир-укуле. — Це я підвів вас усіх, браття!
Він у відчаї вдарив себе кулаком по голові, рвонув за чуба. Всі промовчали. А Добриня сказав:
— Хан Менгу! Це його тумен, його знамена! Та ген він і сам — позаду! Що робитимемо, Бачмане?
Потемнівши на лиці, Бачман довго мовчав. Біль зсудомив йому рота.
— А що тут зробиш? — зітхнув важко. — Будемо битися! До останнього! Іншого виходу у нас немає! Приготуйте луки!
Монголи швидко наближалися. Вже видно оскал кінських пик, вузенький прищур вершників. Сто кроків, п'ятдесят…
— Стріляйте! — крикнув Бачман і перший випустив стрілу.