Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Янка жалібно простогнала:
— Не йди! Я боюся, щоб з тобою чогось не трапилося. Як же я залишусь сама?
Він поцілував її в змарнілі щоки.
— Я буду обережний. Не бійся! Відпочивай!
Він і сам не знав, на що сподівався, але дивитися на Янчині страждання, на муки голоду, що світився в її очах, більше не міг.
Прохиливши кущі, розглянувся довкола. Ніде нікого. Тоді вийшов на простір і, прилігши в бур'ян, поплазував до недалекого пригірка, звідки відкривався широкий виднокруг. Висунув, мов ховрах, з бур'яну голову, і завмер. Прямо на нього котився табун коней. “На водопій, — зрозумів Добриня. — До озера”.
Він приліг і став чекати. Табун швидко наблизився і, оминувши пригірок, спустився прямо до води. Підстаркуватий пастух і його підпасич-підліток з'їхали вслід за табуном на бережину, напоїли коней, самі напилися і відв'язали від сідел шкіряні торбини. На розстелений килимок виклали їхній вміст — нехитрий пастуший сніданок: шмат засмаженої баранини, сухий ячний корж та бурдюк з кумисом.
Добриня відчув, як засудомило під грудьми. Йому не вперше голодувати, і він знав, що найсильніше почуття голоду приходить на третій і четвертий день. Згадав Янку — як вона там? Заснула чи страждає? І така враз охопила його жадоба заволодіти тим сніданком, що він ледве стримав себе, щоб враз не кинутися голіруч на пастухів.
Що робити? Напасти? Випросити? А може, викрасти, коли пастухи задрімають? Та чи задрімають? А може, гайнуть знову в степ?
Думки плуталися в голові. Четвертий день голодування та страх за життя і здоров'я Янки, що стала йому дорожчою за власне життя, підштовхнули його на відчайдушний крок.
Він весь напружився — як барс перед стрибком. Відчай і безвихідь скаламутили його розум. Але в останню мить стримав себе, поволі підвівся і повільно попростував до пастухів.
Вони сиділи до нього спинами і не помічали його.
Він тихо ступав по м'якій траві, відчуваючи, як лунко б'ється в грудях серце. Був готовий, як звір, кожної миті при спротиві напасти на старого і малого, зім'яти, зв'язати або навіть задушити їх, аби лиш заволодіти їхньою їжею.
Коли наблизився кроків на десять, під ногою хруснула гілка. Пастухи оглянулися і завмерли. Його вид, видно, налякав їх, бо підліток скрикнув по-половецькому:
— Ван-пай! Кулі-баба, хто це? Який страшний чоловік!
Добриня вмить зрозумів, що перед ним половці, монгольські полоненики, конюхи, змушені випасати табуни якогось знатного нойона чи царевича, і полегшено зітхнув. Половці — не монголи. До того ж вони самі раби, з ними легше домовитися по-доброму. Та й бояться вони його. Ще б пак! І він збоку глянув на себе — який чубисько! Як вороняче гніздо! Бородище — на півгрудей, а кулаки — мов довбешки! Іде до них — а очі палають несамовитим голодним вогнем! Є від чого злякатися.
— Мир вам! Не бійтеся мене, я вам нічого поганого не заподію, — сказав тихо.
Оторопілий старий зрештою подав голос:
— Ти хто? Кипчак? Що балакаєш по-нашому.
— Ні, я орусут. Як ви, полоненик мунгальський. Я з товаришем заблудився в степу, вже четвертий день ми нічого не їли. — Він склав на грудях руки, підійшов до них впритул і вдихнув запах смаженого м'яса. — Ради Бога, дайте нам попоїсти! Вмираємо з голоду!
Старий заметушився, заохкав:
— Якші, якші. Сідай до нас — їж, скільки тобі хочеться. А де ж твій товариш? Хай іде — йому теж вистачить!
— Він тут. Я зараз покличу його, — відповів Добриня і, приклавши долоні до рота, загукав: — Янко, Янко, йди-но хутчій сюди!
З кущів боязко визирнула Янка.
— Не бійся! Йди! Тут добрі люди!
Янка підійшла, злегка вклонилася. Старий пильно поглянув на її змарніле обличчя, ковзнув поглядом по її постаті і, показавши на місце поряд з собою, несподівано сказав:
— Салям, катум! Їж — тобі треба їсти, бо ти ж носиш під серцем сина чи дочку.
Добриня був вражений проникливістю старого, але не сказав на це нічого, а зразу ж і собі сів до трапези.
Вони накинулися на їжу, як голодні вовки, їли пожадливо, майже не пережовуючи, запиваючи коржі та м'ясо прохолодним кумисом. Закінчили тільки тоді, коли на килимку не залишилося ні крихти. Добриня зніяковів.
— Оце так! Пусти свиню за стіл, то вона й ноги на стіл! Ми все поїли, а господарі нехай облизуються! Ай-ай-ай!
Старий усміхнувся.
— Не біда! У нас для себе ще знайдеться що-не-будь, щоб напхати курсак. Аби зуби!.. Навпаки, ми раді, що врятували вас від голодної смерті.— Він раптом прищурив свої і без того вузькі очі.— А тепер же куди ви?
І він хитрувато усміхнувся.
Добриня збентежився. Від цього старого нічого не приховається. Здається, крізь землю бачить. Сказати правду чи збрехати? Ні, за добро лжею не платять!