Слідопит, або Суходільне море

Мейбл поспішила йому на допомогу, але більше заважала, ніж пособляла; та не встигли вони ще витягти перший засув, як гримнули постріли. Обоє, вражені, ще стояли в німій нерішучості, як у довколишніх кущах розлягся бойовий клич індіян. Тут двері, нарешті, відчинилися, і Слідопит з Мейбл вибігли надвір. Людські голоси вже завмерли. Через півхвилини Слідопитові, однак, здалося, ніби він уловив придушений стогін десь коло човнів; але все це так змішувалося з поривами вітру та шелестом листя, що він засумнівався. Мейбл, скоряючись своїм почуттям і не звертаючи уваги на Слідопита, кинулася бігти до човнів.

— Що ви робите, Мейбл! — тихо, але твердо промовив Слідопит, хапаючи її за руку.— Так не можна. Ви наражаєте себе на неминучу смерть і нікому не допоможете. Ми повинні вернутися назад до блокгауза.

— О, мій батечко! Мого бідного дорогого батечка забито! — у відчаї вигукнула дівчина, проте звичка до остороги навіть у цю страшну для неї мить змусила її стишити голос.— Якщо ви мене любите, Слідопите, то пустіть мене до батечка!

— Ні, не можна, Мейбл! Але дивно, що нікого не чутно й ніхто з човнів не відповідає на вогонь... А я ще й залишив «оленебоя» в блокгаузі! Втім, навіщо тут рушниця, коли темно, хоч в око стрель.

У цю мить гострі очі Слідопита, котрі, доки він міцно тримав руку дівчини, безупинно нишпорили в темряві, помітили п’ять чи шість чорних постатей, які, складаючись, намагалися шаснути повз нього, щоб відрізати обом шлях до блокгауза. Вхопивши Мейбл, мов дитину, під руку, жилавий мисливець, напружившись з останніх сил, таки встиг випередити своїх переслідувачів, які, здавалося, вже наступали їм на п’яти. Влетівши в сіни, він пустив свою ношу й миттю зачинив за собою двері. Та не встиг він ще до кінця засунути перший засув, як знадвору на масивні двері навалилася така сила, що вони, здавалося, от-от злетять з завісів. Засунути інші засуви було вже справою однієї миті.