Слідопит, або Суходільне море

— Мій батечко не міг навіть припустити, що ворогові відомо, де розташований цей острів,— вела далі Мейбл, занепокоєна думкою, що батькові, чого доброго, ще доведеться відповідати за те, що тут скоїлося.

— Це правда; і я теж не розумію, як це французи вивідали, де він є. Адже місцину вибрано вдало, і її не так легко відшукати навіть тим, що вже раз побували тут. Боюся, що тут без зради не обійшлося. Так, так, не інакше, як зрада!

— О, Слідопите, невже це й справді можливо?

— Навіть більш ніж можливо, Мейбл, тому що для деяких людців у зраді є така ж природна необхідність, як, скажімо, в їжі. Тому, коли я зустрічаю балакуна, я завжди уважно звіряю його слова з ділами, бо коли в людини чиста душа і коли вона має справді добрі наміри, вона буде підкріплювати їх своїми ділами, а не язиком.

— Джаспер Вестерн не з таких! — гаряче вигукнула Мейбл.— Щирішого юнака взагалі не знайти, і він менш за все здатний говорити те, чого не має на душі.

— Джаспер Вестерн! Можете не сумніватися, Мейбл, що в цього хлопця язик і душа однаково чесні. А припущення Ланді, квартирмейстера, сержанта, а також вашого дядечка таке само безглузде, як і припущення, скажімо, що сонце світить уночі, а зірки — вдень. Ні і ще раз ні! Я готовий відповісти за чесність Прісної Води своїм скальпом, а якщо треба, то й рушницею!

— Хай благословить вас бог! Хай благословить вас бог, Слідопите! — вигукнула Мейбл і, простягти руку й схопивши його пальці, стиснула їх з таким почуттям, силу якого вона й сама навряд чи усвідомлювала.— Ви весь — сама великодушність!.. Ви весь — сама шляхетність! Бог винагородить вас за це!

— Ах, Мейбл, боюся, що коли б я насправжки був такий, то ніколи не жадав би собі в дружини таку, як ви, а поступився б вами якомусь достойному джентльменові у нашій залозі, як ви й заслуговуєте того.

— Давайте сьогодні не будемо більше балакати про це,— здушеним голосом, майже задихаючись, промовила Мейбл.— Ми повинні зараз більше думати про наших друзів. Слідопите, а не про себе. Проте я від усієї душі рада, що ви вважаєте Джаспера невинним. Отож давайте побалакаємо про інші справи... Може, треба б відпустити Росу?

— Я вже думав про неї: ми не можемо почувати себе в безпеці, доки вона чує і бачить усе, що діється в блокгаузі. Якщо її висадити на верхній поверх і забрати драбину, то вона хоч буде нашою полонянкою.

— Ні, я не можу так обійтися з людиною, котра врятувала мені життя. Краще відпустити її: я вважаю, вона до мене така прихильна, що ніякої кривди мені не заподіє.

— Ви не знаєте цього поріддя, Мейбл! Ви таки не знаєте цього поріддя. Правда, Роса не чистокровна ірокезка, але ж вона заодно з цими волоцюгами й, безсумнівно, засвоїла деякі їхні підлі звички... Але що це?!

— Схоже, ніби плюскіт весел... Якийсь човен пливе протокою!

Щоб індіянка не втекла, Слідопит зачинив лядою хід до нижнього приміщення, погасив свічку й хутко підбіг до бійниці; Мейбл, затаївши подих, теж дивилася через отвір з-за його плеча. Все це відбулося за дві-три хвилини, а коли Слідопитові очі звиклися з темрявою і вже стали розрізняти окремі предмети, він побачив, як протокою пройшли два човни й пристали до берега ярдів за п’ятдесят від блокгауза,— там, де був їхній причал. Більше нічого він не міг побачити через темряву й тому шепнув Мейбл па вухо, що це можуть бути й вороги, бо, мовляв, навряд щоб сержант прибув так рано. З човнів сходили на берег люди, але потім як стій тричі прокотилося гучне англійське «ура», і вмить сумніви щодо того, хто прибув, розвіялися остаточно. Одним стрибком Слідопит опинився коло ляди, підняв її, миттю злетів по драбині вниз і заходився відпирати засуви з такою гарячковістю, котра лише зайвий раз свідчила про те, яке критичне було становище.