Слідопит, або Суходільне море

— Лілея хотіти, Роса піти, але Роса дуже добре знати, що індіянин спи: ждати батько. Воїн їсти, пити, спати — завжди, коли не воювать і не на стежці війни. Тоді ніколи не спати, не їсти, не пити... не мати душа. А зараз воїн спати.

— Дай боже, щоб це було так! Але все ж таки біжи, дорога Росо, і добре роздивися довкола. Небезпека може підкрастися тоді, коли її менш за все чекаєш.

Роса встала і вже зробила крок, щоб лізти нагору, але раптом уклякла на першому щаблі драбини. Серце Мейбл забилося з такою силою, що вона вже боялася, щоб його ударів, бува, не почула подруга. Їй раптом здалося, що індіянка якось здогадалася про її справжні наміри. І підозри ці частково не були позбавлені підстав: індіянка й справді зупинилася подумати, чи нема часом чого необачного в тому, що вона погодилася зробити. Спершу в неї майнула підозра, що Мейбл надумала тікати, але вона тут-таки відкинула її, як безпідставну: адже блідочолій ніяк вибратися з острова, а блокгауз — найкращий і найбезпечніший для неї сховок. Потім їй спало на думку ще інше: а чи не помітила, бува, Мейбл чогось такого, що свідчило про повернення батька. Але наступної миті вона відкинула і цей здогад, адже вона була цілком певна, що коли вона сама нічого не помітила, то де вже там щось помітити якійсь блідочолій, чиї здібності в таких справах індіянка ставила, мабуть, не вище, ніж великосвітська дама — манери своєї покоївки. А що більш нічого їй не спало на думку, вона поволі стала підійматися по драбині вгору.

Коли Роса вже була на горішньому поверсі, нашу героїню раптом осяяла щаслива думка, яку вона й поспішила викласти подрузі таким зовні природним та недвозначним голосом, що виграла велику можливість для успішного здійснення свого виплеканого за цей час задуму.

— Я злізу вниз, Росо, і наслухатиму коло дверей, доки ти будеш на даху,— сказала вона,— і ми одночасно будемо на чатах і вгорі, і внизу.

Хоч Роса і вважала таку обачливість зайвою, добре знаючи, що ніхто не може потрапити знадвору до блокгауза, якщо не допоможуть зсередини,— тим більше, що й боятися якогось нападу тепер не було ніяких підстав, бо вони давно б чули, коли б щось таке готувалося,— вона поставилася до цієї пропозиції Мейбл з повним довір’ям, пояснюючи це тільки страхом та недосвідченістю своєї блідочолої подруги. Отож наша героїня могла тепер спокійно злазити до дверей, тим часом як індіянка лізла на дах. При цьому Роса не вважала навіть за потрібне назирати за Мейбл. Відстань між ними була чималенька, й балакати було ніяк, тому протягом трьох-чотирьох хвилин перша намагалася все обдивитися, наскільки дозволяла темрява, а друга, вся ніби перетворившись на слух,— почути, що діється за дверима.