Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Оскільки наша місцевість прямо прилягає до Стародубщини, думаю, я можу мати свою думку про тих, хто її населяє. Це, в основному, нащадки жителів півночі і радимичів, що в одних історичних обставинах могли віднести себе до українців, в інших — до білорусів, в третіх — до росіян. Те, що згідно перепису 1897 року 94% населення Новозибківського повіту назвали себе великоросами, говорить лише про те, що більшості жителів повіту передалася самосвідомість більш активних (як усі старовіри) російських переселенців.
Я говорю про це досить упевнено, тому що добре пам’ятаю, як у моєму отроцтві й юності в мене, як і в моїх однолітків, не було поняття про те, хто ми: українці, білоруси чи росіяни.
Стародубські козаки Хмельницького і їх нащадки були не менш активними людьми. Але в 1897 році в Стародубському повіті «козаків, що володіють землею спадкоємно з правом приватної власності», було ледь більше 20%. До того ж самосвідомість у них було станова, козацька, а не національна. Та своєрідна мова, що тут панувала — не має значення, суміш це чи самостійна говірка — свідчила досить переконливо: тутешнє населення перебувало в унікальній рівнонаближеності до всіх трьох східнослов’янських народів.
Щодо мови приведу один приклад, щоб було ясніше. Одна стародубська поетеса перекладала байки Крилова на місцеву мову. Якщо хтось пам’ятає байку «Волошка», у ній волошка волає до сонця, а жук глузує з неї: мовляв, у сонця тільки і турбот, як дивитися, в’яне вона (волошка) чи цвіте. Це місце сільська поетеса передала такими двома віршованими рядками:
Було багато своїх слів — не українських, не російських, не білоруських. Наприклад, черемшину називали не «черемха», не «черемшина», а «калакалуша». До революції носіїв цієї говірки зараховували все-таки до білорусів. Однак наші етнографи на підставі безлічі ознак побуту, звичаїв і матеріальної культури упевнено відносять їх до українців.
У нашому Чайкіні і зараз говорять на мові, яку я ненауково (і для себе) зву російсько-українсько-білоруською. Як на мене, вона дещо інша, ніж на Стародубщині. У будь-якому випадку, це нормальна мова спілкування, ніхто не вважає її якоюсь ущербною. І в родині ми теж говорили на ній. Але я, під впливом школи, без найменших труднощів говорив і на правильній російській мові. Українська мова і література були в нашій школі важливими предметами, але решта викладалася по-російськи. Моїй російській мові допомогло і те, що в мене була можливість, класу з четвертого, читати газети. Про те, щоб виписувати газети, зрозуміло, не могло бути і мови, але їх приносили вчителі, які квартирували в нас. Величезною удачею для мене стала бібліотека нашого сільського клубу. Тільки багато пізніше стало зрозуміло, наскільки це була гарна бібліотека. Я б назвав її винятковим для невеликого села зібранням книг. Причому, у ній було дуже багато українських книг. За яких обставин вона потрапила до Чайкіна, хто її підбирав, не знаю, навіть шкода.
Я перечитав, напевно, велику частину цієї бібліотеки, щось і по кілька разів, причому мені було все одно, на якій мові я читаю. Я часто, незважаючи на свою пам’ять, не міг згадати через деякий час, на якій мові була книга — настільки це для мене не мало значення з точки зору сприйняття. Аби було цікаво. Хоча, скажімо, сьогодні, через п’ятдесят років, можу точно сказати: книги Олеся Гончара «Прапороносці» і «Земля гуде» я читав по-українськи, а не в російському перекладі. Вони тоді тільки-но з’явилися і дуже мені сподобалися, особливо друга. Це була повість про комсомольців-підпільників в окупованій фашистами Полтаві. Пам’ятаю, як звали головну героїню: Ляля Убийвовк. Добре запам’ятався і роман Юрія Яновського «Вершники», в ньому мені був особливо симпатичний Данило Чабан, боєць «Дніпровського босоногого полку Червоної Армії». Та й багато чого іншого, хіба перелічиш? До речі, роман Яновського дотепер якось впливає на моє ставлення до подій громадянської війни в Україні. Тепер-то я добре розумію, що він писав так, як було потрібно в той момент партійним ідеологам, але нічого не можу з собою зробити. Так завжди буває з талановитими творами: яким би «соціальним замовленням» вони не були продиктовані, за ними стоїть якась правда. Там, де немає жодної правди, ви не побачите таланта ні під яким мікроскопом.