Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Шрелла підняв завісу й виглянув на майдан перед готелем. Роберт простяг йому коробку сигарет, Шрелла запалив сірника. Обидва закурили.

— Ти вже звільнив кімнату в готелі?

— Ні.

— Ти хіба не житимеш у нас?

— Я ще не знаю,— сказав Шрелла.— Я боюся будинків, у яких влаштовуєшся надовго й переконуєшся в тому банальному факті, що життя не спиняється, що воно примирює людину з усім. Ферді став для мене тільки згадкою, мій батько — тільки сном, а вони ж саме тут убили Ферді і звідси зник без сліду батько. Їхніх імен немає навіть у списках жодного політичного угруповання, бо вони були далекі від політики, єврейська громада не поминає їх, бо вони не були євреями. Хіба що ім'я Ферді збереглося в судових архівах. Крім нас із тобою, Роберте, твоїх батьків та ще того старого портьє внизу, про нього ніхто не пам'ятає, твої діти вже навіть не згадають його. Я не можу жити в цьому місті, бо воно мені недостатньо чуже, я тут народився й ходив до школи, тут хотів звільнити Груфельштрасе від лихих чарів. Я носив у собі слово, якого ніколи не вимовляв, Роберте, навіть говорячи з тобою, єдине слово, від якого я чогось чекав на цьому світі,— я й тепер його не вимовлю, хіба що скажу його тобі аж на вокзалі, як ти мене садовитимеш у поїзд.

— Ти хочеш сьогодні їхати? — спитав Роберт.

— Ні, не сьогодні, якраз у готелі тут можна прожити довше: коли я зачиняю двері свого номера зсередини, це місто стає мені таке саме чуже, як усі інші. В готелі я можу думати про те, що мені скоро доведеться виїхати звідси, щоб знов десь навчати когось німецької мови, заходити до класу, стирати з дошки арифметичні задачі й писати на ній крейдою: «Я в'яжу, я в'язав, я в'язатиму... Ти в'яжеш, ти в'язав, ти в'язатимеш». Я люблю граматику так само, як люблю вірші. Ти, певне, думаєш: він не може тут жити тому, що не бачить ніяких політичних шансів для цієї країни. А насправді я, мабуть, тому не можу тут жити, що завжди був цілком аполітичний і досі таким лишився.— Він показав на майдан за вікном і засміявся.— Мене лякають не ті люди на майдані. Так, я все знаю і бачу, Роберте, бачу Нетлінгера й Вакеру, але боюся не тому, що вони є, а тому, що немає інших, ніж вони. Яких? Тих, що часом згадують те слово, вимовляють його хоча б пошепки. Одного разу в Гайд-парку я почув від якогось старого: «Якщо ви вірите в нього, то чому не робите того, що він звелів?» Нерозумно й нереалістично, скажеш ти, Роберте, правда ж? «Паси ягнят моїх», а вони плекають самих вовків, Роберте. Що ми принесли додому з війни? Динаміт? Чудова іграшка, я добре розумію, чому ти так ухопився за неї, розумію твою ненависть до світу, в якому не знайшлося місця для Ферді й Едіт, не знайшлося місця для мого батька, для Гроля й для того хлопця, ім'я якого ви так і не дізналися, не знайшлося місця для поляка, що підняв руку на Вакеру. Отже, ти збираєш статичну документацію, як інші збирають мадонн у стилі барокко, маєш цілу картотеку формул, і моєму небожеві, синові Едіт, також набрид дух тиньку, він шукає формулу майбутнього не в залатаних мурах абатства Святого Антонія. Що він знайде? Ти зможеш дати йому ту формулу? Чи він знайде її на обличчі свого нового брата, батьком якого ти хочеш стати? Ти маєш рацію, Роберте, батьком не можна бути, ним можна тільки стати. Голос крові — вигадка, лише голос розуму — правда. Тому я й не одружився, не мав мужності повірити в те, що з мене вийде батько, я б не витримав, якби мої діти стали такі чужі мені, як Отто твоїм батькам. Навіть спогади про моїх матір і батька не давали мені стільки мужності, щоб я міг зважитись на це. І ти ще не знаєш, що вийде з Йозефа й Рут, яке причастя вони приймуть, навіть у ваших з Едіт дітях ти не впевнений. Ні, Роберте, я не переберуся з готелю в будинок, де жив Отто й де померла Едіт, ти мене повинен зрозуміти. Я не міг би щодня дивитися на поштову скриньку, в яку той хлопець укидав твої записки,— у вас же й досі та сама скринька?