Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:

До першого тому вибраних творів видатного письменника ФРН Генріха Белля (1917— 1985) ввійшли широковідомі романи «Де ти був, Адаме?», «І не промовив жодного слова...», «Більярд о пів на десяту», повість «Поїзд точно за розкладом» і кращі зразки малої прози.
1 ... 166 167 168 169 170 171 172 173 174 ... 227
Перейти на страницу:

В неоновому світлі вона побачила на обличчях екскурсантів веселі усмішки, фламандські й англійські усмішки — справді молоді німці не всміхнулися?

— Чому в будівель такі глибокі підвалини? Ну, на той час, коли їх споруджували, ця місцевість майже напевне була заболочена, поміж сірим камінням дзюрчала вода. Чуєте прокльони рабів-германців? Піт стікав по русявих бровах на білі щоки, а звідти на русяві бороди. Уста варварів ліпили слова, що звучали, як удари мечів: «Прокляття мерзенним римлянам, хай їх скарає Вотан, горе нам, горе, горе». Трішки потерпіть, пані й панове, лишилося пройти ще кілька кроків. Ось тут залишки будівлі суду, а он і вони: давньоримські дитячі гробниці.

(«Тепер,— казав інструктор,— ви перші виходите на майданчик і перечікуєте, поки трохи спаде хвилювання й можна буде починати пояснення. Скільки триватиме ваша промовиста мовчанка, вам може підказати лише інтуїція, а крім того, це залежить і від складу групи. Ні в якому разі не заходьте в суперечки про те, що насправді це не гробниці, а тільки надгробки, які були навіть не тут знайдені»).

Надмогильні плити стояли півколом попід стіною. Коли хвилювання спало, вражені екскурсанти підвели очі й над неоновими лампами побачили темно-синє вечірнє небо. Там навіть мерехтіла перша зірка — чи, може, то був тільки відблиск позолоченої або посрібленої кульки з поруччя сходів, які робили п'ять обертів, похило спускаючись до цієї круглої освітленої шахти.

— Бачите білу риску на бетонній стіні там, де сходи починають свій перший закрут? Приблизно на тому рівні пролягала вулиця за часів стародавніх римлян. А тепер гляньте на другий закрут, там також є біла риска на бетонній стіні. Бачите? Такий був рівень вулиці в середні віки. І, нарешті, на тому рівні, де починається третій закрут,— я, певне, можу вам і не показувати на білу риску,— вулиця пролягає в наш час. А тепер, пані й панове, підійдімо до напису.

Її обличчя закам'яніло, наче в богині, вона ледь зігнула в лікті руку й підняла ліхтарика догори, ніби недопалений смолоскип:

Dura quidem frangit parvorum morte parentes Condicio rapido praecipitata gradu Spes aetema tamen tribuet solacia luctus...

Вона всміхнулася Рут, єдиній, що могла поцінувати мову оригіналу, ледь помітним порухом руки поправила комір твідового жакета, трохи опустила ліхтарика і проказала переклад:

Сувора доля тяжко вражає батьків Швидкою, наглою смертю коханого сина. Та в жалобі за тим, хто так мало прожив на світі І ніколи вже в нього не вернеться з раю, Потішає нас тільки вічна надія. У шість років і дев'ять місяців Накрив тебе камінь цей, Дезідерате.

Прадавня жалоба, якій минуло вже сім сторіч, налягла на обличчя й серця екскурсантів, навіть скувала жувальні м'язи фламандця середнього віку — спідня щелепа в нього відвисла, а язик швидко пересунув жувальну гумку в найдальший куточок рота. Маріанна розплакалась, Йозеф стиснув її за лікоть, Рут поклала їй руку на плече. Дівчина, що вела екскурсію, з тим самим закам'янілим обличчям проказувала напис уже англійською мовою:

Hard a fate meets with the parents...

Небезпечна була та мить, коли екскурсанти поверталися з темних підземель нагору, на світло, і їх огортало тепле вечірнє повітря. Тоді до прадавньої жалоби, що запала глибоко в їхні серця, долучалися невиразні уявлення про любовні містерії стародавніх римлян, і самітні туристи випльовували жувальну гумку перед віконцем каси й каліченою німецькою мовою пробували домовитися з дівчатами, які вели екскурсію, про побачення, запрошували їх потанцювати в готелі «Принц Генріх», погуляти, разом повечеряти.

— A lonely feeling[27], панно.

І панна змушена була ставати неприступною, як весталка, не дозволяти ніякого залицяння, твердо відмовлятися від будь-якого запрошення. Просимо не чіпати руками, можна тільки дивитися.

— No, Sir, no, no[28].

А проте вона й сама відчувала дух розтління, що панував у підземеллі, їй було шкода сумних чужинців, що, похитавши головою, несли свою любовну жагу на інші терени, де ще не занепав культ Венери й де її жриці були добре обізнані з валютним курсом і не соромилися визначати ціну в доларах, у фунтах стерлінгів, у гульденах, франках і марках.

Касир раз по раз відривав із котка вхідні квитки, наче той вузький вхід вів до кінозали. І дівчина, заходячи до службового приміщення за касою, ледве встигала кілька разів швидко затягтися сигаретою, вкусити бутерброда й запити його ковтком кави з термоса. І щоразу вона стояла перед важким вибором: чи варто зберегти недокурок сигарети до наступного разу, чи краще його розтоптати гострим підбором. Вона ще раз затягалася сигаретою, потім ще раз, а ліва рука вже шукала в торбинці помаду, і серце її вперто вирішувало порушити обітницю весталки. Тим часом касир уже просовував голову у двері й казав:

— Поквапся, дитино моя, на тебе чекають уже дві групи, давньоримські дитячі гробниці стали просто-таки модні.

Усміхаючись, вона підходила до бар'єру й питала екскурсантів, якої вони національності і яка їхня рідна мова. Цього разу четверо розмовляли англійською, один французькою, один голландською і аж шестеро німецькою. Опустивши ліхтарика, як шпагу, вона сходила в темне підземелля, щоб розповісти про стародавній культ кохання і прочитати стародавній напис, напоєний жалобою.

Коли вони виходили надвір повз чергу біля каси, Маріанна й далі плакала. Побачивши її сльози, німці, англійці й голландці збентежено відверталися. Яку болісну таємницю ховали в собі ті темні льохи? Де таке чувано, щоб пам'ятки культури викликали в людей сльози? Щоб за шістдесят пфенігів вони відчували таке глибоке хвилювання, яке можна помітити хіба лише на декотрих обличчях у кінозалах після дуже поганих або дуже гарних фільмів? Невже камені справді можуть розчулити до сліз? Адже інші он, виходячи звідти, байдуже запихають до рота нову жувальну гумку, жадібно закурюють сигарету й переводять плівку у своєму апараті з магнієвою блискавкою, бо їхнє око вже набачило, на що його можна націлити: на гребінь міщанського житлового будинку з п'ятнадцятого сторіччя, якраз навпроти входу до гробниць. Клац — і гребінь з допомогою хімії вже увічнений на плівці...

— Не хвилюйтеся, панове, не хвилюйтеся! — гукнув касир з віконця.— У зв'язку з незвичайним напливом відвідувачів ми вирішили пускати за раз не дванадцять, а п'ятнадцять осіб, тому прошу підійти до каси ще трьох чоловік із черги. Вхід шістдесят пфенігів, каталог одна марка двадцять пфенігів.

Вони йшли, а черга ніяк не кінчалась, тяглася вздовж муру будинку аж до рогу вулиці. На щоках у Маріанни й досі блищали сльози. Вона всміхнулася Йозефові у подяку за те, що він стис її за лікоть, потім усміхнулася Рут, яка поклала їй руку на плече.

— Нам треба поспішати,— сказала Рут,— уже за десять хвилин сьома, не випадає, щоб вони чекали на нас.

— За дві хвилини ми будемо там,— відповів Йозеф.— І прийдемо саме вчасно. В підземеллі тхнуло тиньком. Навіть сьогодні я не можу ніде дітися від цього запаху. І бетоном також. Між іншим, ви знаєте, що ті гробниці були відкриті завдяки батьковій пристрасті до висаджування в повітря будівель? Коли висадили стару вартівню, під нею завалилося склепіння й відкрився вхід до тієї порохняви внизу. Отже, хай живе динаміт... До речі, тобі сподобався наш новий дядько, Рут? У тобі озвався голос крові, коли ти побачила його?

— Ні,— мовила Рут,— голос крові в мені не озвався, але, по-моєму, він приємний, тільки трохи сухуватий і якийсь безпорадний... Він житиме в нас?

— Може, й у нас,— відповів Йозеф.— Ми теж там житимемо, Маріанно?

— Ти хочеш перебратися в місто?

вернуться

27

Почуття самотності (англ.).

вернуться

28

Ні, пане, ні, ні (англ.).

1 ... 166 167 168 169 170 171 172 173 174 ... 227
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)