Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
В неоновому світлі вона побачила на обличчях екскурсантів веселі усмішки, фламандські й англійські усмішки — справді молоді німці не всміхнулися?
— Чому в будівель такі глибокі підвалини? Ну, на той час, коли їх споруджували, ця місцевість майже напевне була заболочена, поміж сірим камінням дзюрчала вода. Чуєте прокльони рабів-германців? Піт стікав по русявих бровах на білі щоки, а звідти на русяві бороди. Уста варварів ліпили слова, що звучали, як удари мечів: «Прокляття мерзенним римлянам, хай їх скарає Вотан, горе нам, горе, горе». Трішки потерпіть, пані й панове, лишилося пройти ще кілька кроків. Ось тут залишки будівлі суду, а он і вони: давньоримські дитячі гробниці.
(«Тепер,— казав інструктор,— ви перші виходите на майданчик і перечікуєте, поки трохи спаде хвилювання й можна буде починати пояснення. Скільки триватиме ваша промовиста мовчанка, вам може підказати лише інтуїція, а крім того, це залежить і від складу групи. Ні в якому разі не заходьте в суперечки про те, що насправді це не гробниці, а тільки надгробки, які були навіть не тут знайдені»).
Надмогильні плити стояли півколом попід стіною. Коли хвилювання спало, вражені екскурсанти підвели очі й над неоновими лампами побачили темно-синє вечірнє небо. Там навіть мерехтіла перша зірка — чи, може, то був тільки відблиск позолоченої або посрібленої кульки з поруччя сходів, які робили п'ять обертів, похило спускаючись до цієї круглої освітленої шахти.
— Бачите білу риску на бетонній стіні там, де сходи починають свій перший закрут? Приблизно на тому рівні пролягала вулиця за часів стародавніх римлян. А тепер гляньте на другий закрут, там також є біла риска на бетонній стіні. Бачите? Такий був рівень вулиці в середні віки. І, нарешті, на тому рівні, де починається третій закрут,— я, певне, можу вам і не показувати на білу риску,— вулиця пролягає в наш час. А тепер, пані й панове, підійдімо до напису.
Її обличчя закам'яніло, наче в богині, вона ледь зігнула в лікті руку й підняла ліхтарика догори, ніби недопалений смолоскип:
Вона всміхнулася Рут, єдиній, що могла поцінувати мову оригіналу, ледь помітним порухом руки поправила комір твідового жакета, трохи опустила ліхтарика і проказала переклад:
Прадавня жалоба, якій минуло вже сім сторіч, налягла на обличчя й серця екскурсантів, навіть скувала жувальні м'язи фламандця середнього віку — спідня щелепа в нього відвисла, а язик швидко пересунув жувальну гумку в найдальший куточок рота. Маріанна розплакалась, Йозеф стиснув її за лікоть, Рут поклала їй руку на плече. Дівчина, що вела екскурсію, з тим самим закам'янілим обличчям проказувала напис уже англійською мовою:
Небезпечна була та мить, коли екскурсанти поверталися з темних підземель нагору, на світло, і їх огортало тепле вечірнє повітря. Тоді до прадавньої жалоби, що запала глибоко в їхні серця, долучалися невиразні уявлення про любовні містерії стародавніх римлян, і самітні туристи випльовували жувальну гумку перед віконцем каси й каліченою німецькою мовою пробували домовитися з дівчатами, які вели екскурсію, про побачення, запрошували їх потанцювати в готелі «Принц Генріх», погуляти, разом повечеряти.
— A lonely feeling[27], панно.
І панна змушена була ставати неприступною, як весталка, не дозволяти ніякого залицяння, твердо відмовлятися від будь-якого запрошення. Просимо не чіпати руками, можна тільки дивитися.
— No, Sir, no, no[28].
А проте вона й сама відчувала дух розтління, що панував у підземеллі, їй було шкода сумних чужинців, що, похитавши головою, несли свою любовну жагу на інші терени, де ще не занепав культ Венери й де її жриці були добре обізнані з валютним курсом і не соромилися визначати ціну в доларах, у фунтах стерлінгів, у гульденах, франках і марках.
Касир раз по раз відривав із котка вхідні квитки, наче той вузький вхід вів до кінозали. І дівчина, заходячи до службового приміщення за касою, ледве встигала кілька разів швидко затягтися сигаретою, вкусити бутерброда й запити його ковтком кави з термоса. І щоразу вона стояла перед важким вибором: чи варто зберегти недокурок сигарети до наступного разу, чи краще його розтоптати гострим підбором. Вона ще раз затягалася сигаретою, потім ще раз, а ліва рука вже шукала в торбинці помаду, і серце її вперто вирішувало порушити обітницю весталки. Тим часом касир уже просовував голову у двері й казав:
— Поквапся, дитино моя, на тебе чекають уже дві групи, давньоримські дитячі гробниці стали просто-таки модні.
Усміхаючись, вона підходила до бар'єру й питала екскурсантів, якої вони національності і яка їхня рідна мова. Цього разу четверо розмовляли англійською, один французькою, один голландською і аж шестеро німецькою. Опустивши ліхтарика, як шпагу, вона сходила в темне підземелля, щоб розповісти про стародавній культ кохання і прочитати стародавній напис, напоєний жалобою.
Коли вони виходили надвір повз чергу біля каси, Маріанна й далі плакала. Побачивши її сльози, німці, англійці й голландці збентежено відверталися. Яку болісну таємницю ховали в собі ті темні льохи? Де таке чувано, щоб пам'ятки культури викликали в людей сльози? Щоб за шістдесят пфенігів вони відчували таке глибоке хвилювання, яке можна помітити хіба лише на декотрих обличчях у кінозалах після дуже поганих або дуже гарних фільмів? Невже камені справді можуть розчулити до сліз? Адже інші он, виходячи звідти, байдуже запихають до рота нову жувальну гумку, жадібно закурюють сигарету й переводять плівку у своєму апараті з магнієвою блискавкою, бо їхнє око вже набачило, на що його можна націлити: на гребінь міщанського житлового будинку з п'ятнадцятого сторіччя, якраз навпроти входу до гробниць. Клац — і гребінь з допомогою хімії вже увічнений на плівці...
— Не хвилюйтеся, панове, не хвилюйтеся! — гукнув касир з віконця.— У зв'язку з незвичайним напливом відвідувачів ми вирішили пускати за раз не дванадцять, а п'ятнадцять осіб, тому прошу підійти до каси ще трьох чоловік із черги. Вхід шістдесят пфенігів, каталог одна марка двадцять пфенігів.
Вони йшли, а черга ніяк не кінчалась, тяглася вздовж муру будинку аж до рогу вулиці. На щоках у Маріанни й досі блищали сльози. Вона всміхнулася Йозефові у подяку за те, що він стис її за лікоть, потім усміхнулася Рут, яка поклала їй руку на плече.
— Нам треба поспішати,— сказала Рут,— уже за десять хвилин сьома, не випадає, щоб вони чекали на нас.
— За дві хвилини ми будемо там,— відповів Йозеф.— І прийдемо саме вчасно. В підземеллі тхнуло тиньком. Навіть сьогодні я не можу ніде дітися від цього запаху. І бетоном також. Між іншим, ви знаєте, що ті гробниці були відкриті завдяки батьковій пристрасті до висаджування в повітря будівель? Коли висадили стару вартівню, під нею завалилося склепіння й відкрився вхід до тієї порохняви внизу. Отже, хай живе динаміт... До речі, тобі сподобався наш новий дядько, Рут? У тобі озвався голос крові, коли ти побачила його?
— Ні,— мовила Рут,— голос крові в мені не озвався, але, по-моєму, він приємний, тільки трохи сухуватий і якийсь безпорадний... Він житиме в нас?
— Може, й у нас,— відповів Йозеф.— Ми теж там житимемо, Маріанно?
— Ти хочеш перебратися в місто?
27
Почуття самотності (англ.).
28
Ні, пане, ні, ні (англ.).