Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Застрілити он того гладкого на білому коні. Бачиш? Ти його ще пам'ятаєш?

— Невже ти думаєш, що я міг би його забути? Він убив мій сміх, зламав потаємну пружину в прихованому годинниковому механізмі, дав наказ засудити на смерть білявого ангела, забрати батька Едіт, Гроля й того хлопця, ім'я якого ми так і не дізналися, показав мені, що один помах руки може коштувати людині життя, відняв у нас Отто й залишив саму лише оболонку з нього, а однаково я б не вбивав його. Я часто питав себе, чому я приїхав у це місто? Щоб розбагатіти? Ні, ти знаєш, що не тому. Може, тому, що кохав тебе? Ні, я тоді ще не знав тебе й не міг кохати. Може, мене сюди привело шанолюбство? Ні. Мені здається, я хотів лише посміятися з них, сказати наприкінці: «Я просто пожартував». Чи я хотів мати дітей? Хотів. І мав їх: двоє померли малими, один загинув на війні, після того, як став чужий мені, ще чужіший, ніж ті молодики з прапорами внизу. А третій син? «Як живете, тату?» —«Добре. А ти?» —«Добре, дякую, та ту».— «Може, тобі щось треба?» —«Ні, дякую, в мене все є». Абатство Святого Антонія? Вибач, кохана, що я сміюся. Все це марнота, воно не викликає в мені ніякого жалю, навіть ніяких почуттів. Налити тобі ще вина?

— Налий, будь ласка.

Я покладаюся, коханий, на параграф п'ятдесят перший, закони можна повернути і так, і сяк... Глянь, а он і наш давній приятель Нетлінгер. Він досить хитрий, щоб ще не з'являтися у мундирі, але потиснути руки, поплескати по плечу, помацати прапори вже можна. Може, краще вже застрілити Нетлінгера... Але я ще подумаю, мабуть, не стрілятиму в той паноптикум унизу, майбутній убивця мого онука сидить на сусідньому балконі, бачиш? Він у темному костюмі, пристойний, дуже пристойний, він не те думає, що вони, не так поводиться й не те планує, він дечого навчився, вільно розмовляє французькою і англйською, знає латинську й грецьку і ще зранку заклав на завтра у свій календарик закладку: це ж буде п'ятнадцята неділя після Зелених свят. «Котру молитву сьогодні проказувати?» — гукнув він у спальню до своєї дружини. Я не застрілю того лантуха на білому коні, не стрілятиму в паноптикум унизу — досить лише трохи повернутися і щонайбільше за шість метрів від себе я матиму ціль, з такої відстані найкраще влучати. В сімдесят років людина вже більше ні на що не здатна. Я вб'ю не тирана, а пристойного добродія, і аж смерть знов напише в нього на обличчі глибокий подив, від якого він давно відвик. Не тремти, коханий, я заплачу за себе викуп. Мені це подобається: глибоко вдихнути повітря, прицілитись натиснути на спусковий гачок... Не треба затуляти вух, коханий, звук буде не гучний, наче лусне повітряна куля, оце й усе. Переддень п'ятнадцятої неділі після Зелених свят.