Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
«Люба панно Леоноро, спробуйте відразу зв'язатися з паном Фемелем. Усі статичні розрахунки до будівельного проекту „Х5“ неправильні. Крім того, пан Кандерс, з яким я щойно розмовляв по телефону, ще й послав документацію безпосередньо замовникові, що в нас ніколи не було заведене. Справа дуже нагальна, і коли я до двадцятої години не отримаю від вас звістки, що вжито якихось заходів, то сьогодні ж таки ввечері приїду до вас швидким поїздом. Я певен, що мені не треба казати вам, який об'ємний і важливий проект „Х5“. Щиро Ваш Шріт».
Вона вже двічі пройшла повз готель «Принц Генріх», тоді назад на Модестгасе, майже до Грецової крамниці, і знов вернулася до готелю. Вона боялася, що шеф дасть їй гарту. Субота для нього була священна, він ще міг стерпіти, коли його в цей день турбували в якихось приватних справах, але й слухати не хотів про справи службові. Їй і досі вчувалися його сердито сказані слова: «Казна-що». Ще не минула сьома, й до Шріта можна було б за кілька хвилин додзвонитися. Добре, що старий скасував свято. Їй здавалося, що дивитись, як Роберт Фемель їсть чи п'є, було б блюзнірством. Вона боязко подумала про будівельний проект «Х5». Це не приватна справа, не те, що «Будинок для видавця на узліссі» чи «Будинок для вчителя на березі „Х5“...» їй страшно було навіть думати про нього, такий секретний був той проект, що зберігався на самому дні в сейфі. Їй перехопило дух: чи не про це він майже чверть години розмовляв із Кандерсом? У неї мороз пішов по спині.
Грец ще й досі вовтузився з кабаном, ніяк не міг затягти його на східці. У двері друкарні подзвонив посланець із велетенським кошиком квіток. На його дзвінок з'явився портьє, забрав квітки і знов замкнув двері. Посланець розтулив долоню й розчаровано глянув на чайові. «їй-богу, я скажу старому,— подумала Леонора.— Він такий щедрий, звелів давати кожному посланцеві по дві марки чайових, а його вказівки, бачу, не виконують. На долоні в посланця було не блискуче срібло, а тьмяна мідь».
Наберися мужності, Леоноро! Наберися мужності, зціп зуби, перебори свій страх і зайди в готель.
Вона ще раз завернула за ріг. Якась дівчина занесла в двері друкарні кошик із делікатесами й вином і, вийшовши, глянула на долоню з тим самим виразом на обличчі, що й попередній посланець. «Який же поганець цей портьє,— подумала Леонора,— я неодмінно скажу панові Фемелю».
До сьомої лишилося десять хвилин. Її запрошено до кав'ярні «Кронер», але потім сказано прийти до готелю «Принц Генріх». І ось вона з'явиться зі службовою справою, а шеф про такі справи й слухати не хоче в суботу, бо вона для нього священна. Може, через те, що це проект «Х5», він зробить виняток і поведеться інакше? Вона похитала головою, відчайдушно штовхнула двері й злякано відчула, що їй зсередини хтось допомагає відчиняти їх.
Голубко, щодо тебе я також дозволю собі одне приватне зауваження. Підходь ближче, сподіваюся, тебе бентежить не мета твоїх відвідин, а самі відвідини цього готелю. Я вже набачився багато молодих дівчат, що заходили сюди, але всі вони були не такі, як ти. Твоє місце не тут, тепер у цьому домі є тільки один-однісінький гість, до якого я б тебе пустив, не дозволяючи собі ніякого приватного зауваження: його звати Фемель. Я міг би бути твоїм дідом, тож не ображайся, якщо я зроблю тобі одне приватне зауваження: що тобі треба в цьому розбійницькому кишлі? Сип за собою крихти хліба, щоб змогла знайти з нього дорогу назад. Ти заблукала, голубко, ті, кого сюди приводить їхній фах, мають зовсім не такий вигляд, як ти, а ті, кого сюди приводить забаганка — тим більше. Підходь ближче.
— Доктор Фемель? Ага, його секретарка! Нагальна справа? Почекайте, панно, я зараз зателефоную йому... Думаю, галас на вулиці не буде вам заважати.
— Леонора? Я радий, що батько запросив вас, і вибачте мені, будь ласка, за те, що я сьогодні вранці набалакав вам, добре? Батько чекає на вас у двісті дванадцятому номері. Лист від пана Шріта? Всі розрахунки до проекту «Х5» зроблені неправильно? Добре, я зателефоную Шрітові. В кожному разі, я вам вдячний, Леоноро, і ми на вас чекаємо.
Вона поклала трубку, підійшла до портьє і вже розтулила рота, щоб спитати його, як пройти до номера Фемелів, коли її злякав якийсь дивний, не дуже голосний тріск.
— О боже, що це таке? — спитала вона.
— Це постріл із пістолета,— відповів Йохен.
Червона куля котилася по зеленому полі, біла по зеленому полі. Гуго стояв, прихилившись до полакованого в білий колір одвірка й заклавши руки за спину. Геометричні фігури, що утворювались на зеленому полі, здавалися йому не такими точними, а ритм не таким чітким. Але ж хіба це були не ті самі кулі, не той самий стіл, найкращої якості, завжди так старанно доглянутий? І хіба Фемелева рука не стала ще легша, а його удари ще влучніші, коли він вичакловував нову фігуру з зеленої порожнечі? А проте Гуго здавалося, що ритм куль став не такий чіткий, а фігури не такі точні. Може, це Шрелла зняв чари з цієї кімнати, принісши в неї тверду сталість часу? Те, що відбувалося тут,— відбувалося сьогодні, о вісімнадцятій годині сорок чотири хвилини, в суботу шостого вересня тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого року. Тебе вже не кинуть на тридцять років назад, тоді на чотири роки вперед, знов на сорок років назад, а потім у сьогоднішній день. Це вже був сталий теперішній час, який секундна стрілка невтомно штовхала вперед, усе відбувалося тепер, сьогодні, в цьому готелі, де з ресторану долинали гомін і вигуки:
— Рахунок, офіціанте, рахунок!
Люди пхалися до виходу, щоб не прогавити фейєрверк, до вікон, щоб поглянути на похід колишніх солдатів, пхалися до давньоримських дитячих гробниць.
— З освітленням усе гаразд?
— Хіба ви не знали, що М. означає «міністр»?
— Шикарно, правда ж?
— Рахунок, офіціанте, рахунок!
Не дарма годинники вибивали час, не дарма рухалися стрілки: хвилин ставало все більше й більше, вони складалися в чверті й половини годин, і врешті виходив точний відлік часу — рік у рік, година в годину, секунда в секунду. Хіба в ритмі куль не вчувалися запитання: «Роберте, де ти? Роберте, де ти був? Роберте, де ти будеш?» І хіба Роберт ударами кия не відсилав ті запитання назад: «Шрелло, де ти? Шрелло, де ти був? Шрелло, де ти будеш?» Ця гра була ніби якась відправа, вони киями й кулями творили на зеленому сукні нескінченну молитву. «Нащонащонащо?» Або «Господи, помилуй, господи, помилуй». Відходячи від столу й даючи місце Робертові, Шрелла щоразу всміхався і хитав головою.
І Гуго також після кожного удару несамохіть хитав головою. Чари розвіялися, все стало не таким чітким, ритм порушився, і годинник на запитання: «Коли?» відповідав точно: о вісімнадцятій годині і п'ятдесят одній хвилині, шостого вересня тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого року.
— Знаєш що? — сказав Роберт.— Лишімо це, ми ж бо не в Амстердамі.
— Гаразд,— відповів Шрелла,— лишімо, ти правду кажеш. Нам іще потрібен цей хлопець?
— Так,— мовив Роберт,— мені він іще потрібен. Чи ти, може, хочеш уже йти, Гуго? Ні? То лишайся тут. Будь ласка, постав киї в стояки, забери кулі й принеси нам чогось випити... А втім, ні, не йди нікуди, синку, я тобі хотів ще щось показати. Глянь, ось тут лежить ціла пака паперів. Це важливі документи; на них стоять печатки й підписи, тільки одного підпису ще бракує, Гуго: твого. Якщо ти підпишеш ось цей папір, то станеш моїм сином. Ти бачив моїх матір і батька, коли відносив їм вино нагору? Вони стануть твоїми бабусею і дідусем, Шрелла стане твоїм дядьком, Рут і Маріанна — сестрами, а Йозеф — братом. Ти будеш тим сином, якого мені вже не змогла подарувати Едіт. Що скаже старий, як я йому на день народження приведу нового онука з усмішкою Едіт на обличчі?.. Чи мені потрібен цей хлопець, Шрелло? Він нам потрібен, і ми були б раді, якби також стали потрібні йому. Навіть більше: його нам бракує... Чуєш, Гуго, тебе нам бракує. Ти не можеш бути сином Ферді, але в тобі живе його душа... Цить, хлопче, не плач, іди до себе в кімнату й перечитай ці папери. Але будь обережний, коли йтимеш коридором, будь обережний, синку!