Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах
- Автор: Де Костер Шарль Теодор Анри
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3903-3
- Переводчик: Сидор Сакидон
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах». Краткое содержание книги:
Зберігши всі найхарактерніші риси народних легенд, автор створив образ Уленшпігеля — плоть від плоті народної, майстра на всі руки, відважного геза, зброєю якого у боротьбі з ворогами стають разюче слово і в’їдлива пісня, глузливий сміх і гострий меч.
Катліна і Неле також вийшли на вулицю. Ще здалеку вони побачили загін пишно вбраних вершників. Попереду їхав чоловік в opperstkleed'і з чорного оксамиту, облямованому хутром куниці, в оксамитовому, гаптованому золотом камзолі і в чобітках з телячої шкіри на кунячому хутрі. Вони здогадалися, що то намісник.
За ними їхали молоді дворяни в оксамитовій одежі, яка, незважаючи на заборону його величності небіжчика імператора, була оздоблена мереживом, золотими й срібними галунами та шовковими стрічками, їхні opperstkleed'и були, як і в намісника, облямовані хутром. Весело маяли на вітрі страусові пера на їхніх капелюхах, оздоблених золотими ґудзиками й шнурками.
Всі вони, видно, були близькими до намісника людьми, а особливо один, з кислою міною, в золотом гаптованому камзолі з зеленого оксамиту, в чорному оксамитовому плащі і такому ж капелюсі з довгими перами. А ніс у нього був закарлючений, як дзьоб у яструба, губи тонкі, волосся руде, обличчя бліде, постава гордовита.
Коли загін наблизився до місця, де стояла Катліна, вона раптом скочила до блідого вершника, схопила його коня за вуздечку і, не тямлячи себе від радості, вигукнула:
— Гансе, мій любий, я знала, що ти вернешся! Який же ти гарний в оксамиті й золоті! Світишся, як сонце на снігу! Ти приніс мені сімсот каролю? Чи я почую ще твій орлиний клекіт?
Намісник наказав загону зупинитись, і блідий сеньйор запитав:
— Чого хоче від мене ця старчиха?
Але Катліна, тримаючи коня за вуздечку, благала:
— Не їдь, не їдь, я стільки плакала по тобі. Солодкі ночі, мій коханий, поцілунки — як сніг, і тіло — як лід. Твоя ж дитина тут!
І вона показала йому на Неле, яка вороже дивилася на нього, бо він підняв уже над Катліною свій нагай.
А Катліна голосила:
— Ах, невже ти забув? Пожалій мене, твою рабиню. Візьми з собою, куди хочеш. Забери вогонь, Гансе, пожалій!
— Ану геть! — крикнув він і так приострожив коня, що вуздечка висмикнулася з рук у Катліни і вона впала. Кінь стрибнув через неї і поранив її копитом у лоб.
Тоді намісник знову звернувся до блідого сеньйора:
— Мессіре, ви знаєте цю жінку?
— Зроду й не бачив, — сказав він, — це, напевне, якась божевільна.
Тоді Неле, піднімаючи Катліну, сказала:
— Якщо ця жінка божевільна, то я не божевільна, монсеньйоре, і нехай я умру від цього снігу, який зараз їм, — і вона взяла жменю снігу, — коли цей чоловік не знав моєї матері, коли він не видурив у неї всіх грошей, коли він не вбив Клаасового пса, щоб украсти в цямрині криниці біля нашої хати сімсот каролю, що належали нещасному небіжчикові.
— Гансе, мій коханий, — плакала навколішках закривавлена Катліна, — Гансе, мій милий, поцілуй мене на знак примирення. Бачиш, як у мене тече кров: це душа пробила дірку і хоче вийти. Я зараз умру, не кидай мене. — Далі вона тихенько зашепотіла: — Колись ти вбив свого товариша з ревнощів отам, на греблі. — І вона показала рукою в бік Дюдзееле. — Тоді ти мене кохав!
І вона обхопила руками коліна вершника і стала цілувати його чобіт.
— Хто цей убитий? — запитав намісник.
— Ні сном ні духом не відаю, монсеньйоре, — відповів той. — Чого нам слухати теревені цієї старчихи, їдьмо!
Навколо зібралася велика юрба: багаті й бідні городяни, ремісники, селяни — усі заступилися за Катліну і кричали:
— Справедливості, пане намісник, справедливості!
І намісник звернувся до Неле:
— Хто цей убитий? Говори правду, як перед Богом.
Неле, показуючи на блідого вершника, почала розповідати:
— Цей ось чоловік приходив щосуботи в keet до моєї матері, щоб виманити у неї гроші. Він убив свого приятеля, що звався Гільберт, на полі Серваса вад дер Віхте не з ревнощів, як гадає ця божевільна нещасниця, а щоб самому захопити всі сімсот каролю.
І Неле розповіла про любовні справи Катліни і про те, що чула Катліна тієї ночі, сховавшись за греблю, яка проходить через поле Серваса ван дер Віхте.
— Неле — злюка, — сказала Катліна, — так ганьбить Ганса, батька свого.
— Присягаюсь, — мовила Неле, — він завжди кричав орланом, щоб сповістити її, що прийшов.
— Брешеш! — крикнув вершник.
— О ні! — сказала Неле. — І монсеньйор намісник, і всі вельможні пани добре бачать, що ти зблід не від холоду, а від страху. Чому ж це не світиться вже твоє обличчя? Мабуть, забракло чарівної масті, якою ти натирався, щоб обличчя твоє блищало, наче осяяні блискавицею хвилі? Все одно, проклятий чаклуне, тебе спалять біля ратуші. Це через тебе вмерла Сооткін, це ти довів до злиднів сироту, її сина. Ти, видно, вельможний пан, а коли приходив до нас, простих городян, то тільки один раз приніс грошей моїй матері, а потім відібрав у неї все.