Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
Роланд відступив. На обличчі грала широка усмішка.
— Список ранчо, які ми відвідаємо. Так! Попереджені заздалегідь, вони зможуть перегнати худобу, яку нам небажано бачити, на наступне ранчо чи останнє. Те саме з оснащенням, кормом… блискуче, Катберте, ти геній!
— Аж ніяк, — сказав Катберт. — Я просто завдав собі клопоту подумати про ті проблеми, які стосуються нас усіх. Можливо, не лише нас, а навіть усього Альянсу. Нам потрібно думати. Ти так не гадаєш?
Алан поморщився, але Роланд наче нічого й не помітив. Він досі всміхався. Навіть у чотирнадцять років бачити такий вираз на його обличчі було трохи лячно. Бо насправді широка усмішка на вустах робила Роланда трохи навіженим на вигляд.
— А знаєте, вони навіть можуть пригнати для нас достатню кількість мутантів, аби ми повірили в байки про те, що їхня худоба непородиста, — він помовчав, наче про щось міркуючи, а тоді сказав: — Може, до шерифа ви з Аланом удвох сходите? Мені здається, це було б непогано.
І тут Катберт ледь не кинувся на Роланда з криками: «Так, чом би й ні? Щоб ти міг завтра без перешкод її трахати весь ранок і цілісінький день! Ти кретин! Безмозкий закоханий недоумок!»
Врятував його Алан. Можливо, не тільки його, а й їх усіх.
— Не дурій, — відрізав він, і Роланд здивовано подивився в його бік. Од нього він не звик чути таких різких слів. — Ти в нас головний, тебе таким вважають і Торін, і Ейвері, і містяни. Ми теж.
— Ніхто мене не призначав…
— А й не треба було! — вибухнув Катберт. — Ти заробив собі револьвери! Тут, у місті, навряд чи б у це повірили, бо я й сам останнім часом у цьому сумніваюся, але ти стрілець. Ти мусиш піти! Це очевидно, як ніс у тебе на пиці! Не має значення, хто з нас двох тебе супроводжуватиме, але ти мусиш піти! — він міг би сказати більше, набагато більше, та до чого б це призвело? Напевно, до непоправного краху їхньої дружби. Тож він без підказки з боку Алана стулив рота і чекав вибуху. Проте, як і раніше, вибуху не сталося.
— Гаразд, — сказав Роланд своїм новим, спокійним, подумаєш-що-в-цьому-такого тоном, який так дратував Катберта, що йому хотілося вкусити друга, щоб привести його до тями. — Завтра вранці. Ти і я, Берте. Восьма година тебе влаштує?
— Безперечно, — сказав Катберт. Тепер, коли суперечка скінчилася і вони дійшли згоди, Берт відчував, що його серце мало не вистрибне з грудей, а м’язи вгорі на стегнах наче гумові. Так він почувався після конфронтації з Великими мисливцями за трунами.
— Постанемо перед шерифом у всій красі, — сказав Роланд. — Чемні хлопчаки з Внутрішніх бароній, з добрими намірами, але не обтяжені зайвими мізками. Чудово, — і він пішов усередину, більше не шкірячись (на щастя), а просто всміхаючись.
Катберт із Аланом перезирнулися і разом видихнули. Катберт із поважним виглядом спустився сходинками на подвір’я. Алан пішов слідом, і обидва хлопці зупинилися посеред прямокутного двору спиною до барака. Повний місяць на сході сховався за хмару.
— Вона загіпнотизувала його, — сказав Катберт. — Не знаю, які там у неї наміри, робить вона це навмисне чи ненароком, проте вона нас усіх зажене в могилу. От побачиш.
— Не кажи такого, навіть жартома.
— Добре, тоді вона нас усіх обдарує коштовностями Ельда і ми житимемо вічно.
— Перестань на нього злитися, Берте. Ти маєш зупинитися.
— Не можу, — безпорадно глипнув на нього Катберт.
До великих осінніх шквалів ще залишалося близько місяця, але наступний ранок видався сірим і сльотавим. Загорнувшись у накидки, Роланд із Катбертом попрямували до містечка, залишивши Алана на хазяйстві. За поясом у Роланда був ґрафік відвідин ферм і ранчо, який починався з трьох невеличких угідь, що належали баронії. Вони втрьох склали його напередодні ввечері. Темпи роботи згідно з цим ґрафіком були сміховинними (з такими темпами вони затримаються на Крутоярі аж до ярмарку Кінця Року), проте вони не суперечили їхній вайлуватості в доках.
Поринувши у власні думки, вони вдвох мовчки їхали верхи в бік міста. Шлях пролягав повз будинок Дельґадо. Звівши погляд, Роланд побачив у вікні Сюзен — яскраве видиво у сірому світлі осіннього ранку. Серце підскочило у грудях. Тієї миті він навіть про це не здогадувався, але вона назавжди запам’ятається йому такою — мила Сюзен, дівчина біля вікна. Так ми проходимо повз привидів, що все життя потім нас переслідуватимуть. Мов ті нещасні жебраки, вони тихо сидять на узбіччі, і помічаємо ми їх лише бічним зором, якщо взагалі помічаємо. Ми навіть гадки не маємо, що вони чатують саме на нас. А вони чекають. І коли ми їх проминаємо, вони підхоплюють свої нитки спогадів і йдуть слідом, ступають слід у слід і мало-помалу наздоганяють нас.