Темна вежа. Темна вежа VII

— Ого, — тихо й шанобливо сказав Дінкі.

— Роланде, — звернувся до стрільця Тед. — У тому, що вони робили, винні не лише вони самі. Я думав, що пояснив, але, напевно, мені це не дуже добре вдалося.

Роланд сховав револьвера в кобуру.

— Тобі це чудово вдалося. Саме тому вони досі живі.

Край Алеї біля Дамлі-Гауза тепер був цілковито в їхньому розпорядженні. Шимі пришкутильгав до Роланда. Його очі були круглі й зберігали урочистий вираз.

— Дорогенький, ти покажеш мені, куди хочеш потрапити? — спитав він. — Можеш показати те місце?

Те місце. Роланд настільки зациклився на часі, що геть забув про простір, куди вони мали вирушити. А дорогу, якою вони їхали в Ловеллі, він пам’ятав дуже слабо. За кермом машини Джона Каллема сидів тоді Едді, а сам Роланд настільки глибоко поринув у задуму, міркував про те, яким чином переконає доглядача їм допомогти, що не роздивлявся навколо.

— А Тед показував тобі місце перед тим, як ти відправив його в Америку? — спитав стрілець у Шимі.

— Еге ж, показував. Тільки він не знав, що показує. То була дитяча картинка… не знаю, як пояснити… дурна голова, саме павутиння в ній! — Стиснутою в кулак рукою Шимі вгатив себе межи очі.

Другого удару він собі завдати не встиг, бо кулак перехопив Роланд і змусив Шимі розтиснути пальці. Дуже обережно і делікатно змусив.

— Ні, Шимі. Здається, я розумію. Ти знайшов думку… спогад з його дитинства.

До них підійшов Тед.

— Авжеж, так і є, — кивнув він. — Не розумію, чому я сам цього досі не розумів. Мабуть, це надто просто. Я виріс у Мілфорді, а те місце, де я вийшов тисяча дев’ятсот шістдесятого року, було, з погляду географії, на відстані плювка звідти. Напевно, Шимі знайшов спогад про поїздку на возі чи на гартфордському трамваї, коли я їздив у гості до дядька Джима й тітки Моллі у Бриджпорт. Десь глибоко в моїй підсвідомості. — Він похитав головою. — Я одразу зрозумів, що опинився в знайомому місці, тільки багато років минуло. Коли я був малий, Меріт-парквей ще не існувало.