Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
«Так, вважайте, що через Федік, — подумав Джейк. — Авжеж. Бо який сенс робити інше, ще логічніше припущення, що ми або мертві, або загубилися між світами, навіки пішли в тодеш?»
— Знаєте Федік? — запитав Роланд.
— Це десь на півдні? — невпевнено сказав Вортінгтон, котрий підійшов до них з Дані, дівчинкою-майже-підлітком. — Тобто було на півдні. Трампас і деякі інші кан-тої говорили про це місце так, наче там водяться привиди.
— Примари там є, — похмуро кивнув Роланд. — Посадите Сюзанну на потяг до Федіка, якщо раптом ми не повернемося сюди? Наскільки я розумію, деякі поїзди ще ходять, бо…
— Ними їздили Зелені Плащі? — підказав Дінкі. — Чи то пак Вовки по-вашому. Так, поїзди лінії «Д» ще ходять. Вони автоматизовані.
— Це монопоїзди? Вони розмовляють? — спитав Джейк, згадавши Блейна.
Дінкі й Тед обмінялися непевними поглядами, і Дінкі подивився на Джейка та знизав плечима.
— Хіба я знаю? Я більше тямлю в ліфчиках розміру «Д», ніж у поїздах лінії «Д». Та зрештою, як і всі тут. Принаймні Руйначі. Може, охоронці щось знають про ті поїзди. Чи той тип. — Він тицьнув великим пальцем у бік Тасси, котрий так і сидів на ганку перед будинком начальника, охопивши голову руками.
— Хай там як, ми скажемо Сюзанні, що обережність не завадить, — пробурмотів Роланд Джейкові. Хлопець кивнув. Він розумів, що нічого іншого їм не лишається. Але в нього назріло інше питання. Він подумки зробив нотатку: нагадати собі поставити це питання Теду чи Дінкі, якщо випаде нагода це зробити, коли їх не чутиме Роланд. Йому не подобалося, що Сюзанна залишається в поселенні (проти цього волали всі його інстинкти), але він розумів, що вона відмовиться йти з ними, не поховавши Едді. Роланд теж це чудово розумів. Примусити її піти вони могли тільки в один спосіб: зв’язавши їй руки і заткнувши кляпом рота. 1 це б лише погіршило становище.
— Може так статися, що дехто з Руйначів матиме бажання поїхати поїздом на південь разом з Сюзанною, — сказав Тед.
Дані кивнула.
— Нас тут незлюбили за те, що ми вам допомагаємо. Найбільше дістається Тедові й Дінкі, але півгодини тому на мене плюнули, коли я йшла в свою кімнату забрати оце. — Вона показала пошарпаного і вочевидь дуже дорогого їй ведмедика Вінні-Пуха. — Поки ви тут, вони не наважаться нас чіпати, але коли ви підете… — Вона промовисто знизала плечима.
— Чорт, я не розумію, — сказав Джейк. — Вони ж вільні.
— Вільні, і що далі? — спитав Дінкі. — Ти сам подумай. Більшість із них і в Америці не вписувалися в суспільство. Були п’ятими колесами. А тут з нами носилися як з писаними торбами, ми були віп-персонами, нам діставалися самі вершки. І раптом бац — і все скінчилось. Якщо поставити себе на їхнє місце, невже важко зрозуміти?
— Важко, — грубо відказав Джейк. І подумав, що йому просто не хотілося їх розуміти.
— Вони втратили ще дещо, — тихо сказав їм Тед. — У Рея Бредбері є роман, називається «Чотириста п’ятдесят один градус за Фаренгейтом». «Палити було приємно», такими словами він починається. Так от, руйнувати теж було приємно.
Дінкі енергійно закивав. Вортінгтон і Дані Ростова теж.
Навіть Шимі — і той кивнув.
Едді так само лежав у колі світла, але тепер його обличчя було чисте, а ковдра на ліжку коменданта гуртожитку була охайно напнута йому до середини грудей. Сюзанна вдягла його в чисту білу сорочку, яку десь знайшла (напевно, в комендантовій шафі, здогадався Джейк). Очевидно, бритву вона теж знайшла, бо щоки Едді були гладенько виголені. Джейк спробував уявити собі, як вона сидить і голить свого покійного чоловіка, співаючи: «Кама-комала, рису надбала» — і не одразу зміг. Та раптом уява намалювала йому чітку картину, настільки нестерпну, що йому знову довелося щосили стримувати себе, щоб не розридатись.
Сюзанна мовчки слухала те, що казав їй Роланд: сиділа на ліжку, склавши руки на колінах, опустивши очі. Стрілець подумав, що вона схожа на сором’язливу незайману дівчину, якій освідчуються і пропонують шлюб.
Він закінчив говорити, а вона все так само мовчала.
— Сюзанно, ти зрозуміла, що я тобі сказав?
— Так, — не підводячи погляду, сказала вона. — Я поховаю чоловіка, Тед і Дінкі мені допоможуть. Хоча б тим, що стримуватимугь своїх «друзів»… — Останнє слово вона промовила з ледь вловною ноткою сарказму, і стрілець у душі зрадів, бо ж це означало, що тягар горя не розчавив її остаточно, — …аби вони не забрали в мене його тіло й не лінчували на яблуні.
— А потім?
— Ви або знайдете спосіб повернутися сюди й ми разом поїдемо у Федік, або Тед і Дінкі посадять мене на поїзд і я поїду туди сама.