Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
Так бувало, поки не привезли другу бабу, яку почали кликати баба Ганя, і саме це й порушило, як сказав потім татко, наше мирне життя. Я добре запам’ятав той день, коли мали привезти бабу Ганю; перед цим у нашій хаті стався переполох — прийшла до нас телеграма. Це було так здорово, бо ніколи досі нам не приходили телеграми, а це раптом у подвір’я зайшов чоловік, в якого одна штанина була з прищепкою для білизни так, наче він зняв власні штани після сушки на шворці чи десь по дорозі їх украв, а прищепка так і залишилася. Я поділився цим спостереженням із бабцею, поки цей дивний чоловік, а дивний він був ще й тому, що мав на голові кепі з довжелезним козирком, а на кепі було щось написано не нашою мовою, ішов, набираючи роси на штани із прищепкою. І поки він ішов до нас, бабця пояснила мені, що цей чоловік приїхав до нас на «лісапеті», вона, та моя бабця, ніяк не могла вимовити такого простого слова як «велосипед», і я встиг поправити її, поки той чоловік дійшов до нас; на цей час устигла підійти й мама; бабця поблажливо сколошкала мені чуба й назвала розумничком, мабуть, тому, що я знав, як вимовляти слово «велосипед». Але коли чоловік нарешті дійшов до нас і сказав рипливим голосом оте жахнюще слово: «Телеграма!» — мама охнула й схопилася рукою за серце, зате бабця телеграми зовсім не злякалася (ми стояли біля бабчиної половини, бо живемо з бабцею роздільно), її малі оченятка радісно засвітилися; зрештою, я до таких речей звик: коли мама сумує, то бабця з того радіє і навпаки. Татка при цій урочистості не було, бо татко наш ходить на роботу, він працює на якійсь лічильній машині, але зарплата в нього куца, мама теж працювала, але через якусь там мудру хворобу пішла на пенсію, і пенсія в неї так само мала, пенсія ж у бабці ще менша, отже, грошей, як вони кажуть, нам не вистачає; може, через це, наївно думав тоді я, в нас такий занедбаний город і сад. Чоловік у кепі дав мамі телеграму, наказав їй розписатися й пішов, подригуючи штаниною з прищепкою. Я в цей час сидів на ґанку й дивився на все, що відбувається, широко розплющеними очима, мама тим часом заломила руки й заголосила, а телеграмоносій, почувши це голосіння, злякано озирнувся, адже це він приніс недобру новину, тож замотав прищепкою моторніше. Бабця сяяла смиренним обличчям, тобто її обличчя сяяло від радості, якої, однак, вона зовсім не хотіла виявляти і спитала в мами, чого вона оце голосить?
— З мамою моєю, — мовила мама, крізь схлипи. — З мамою моєю погано…
— Померла? — майже щасливо спитала бабця.
— Та нє, — роздратовано сказала мама. — Інсульт.
— Ну, так вона довго не протягне, — доброзичливо сказала бабця.
Але мама не слухала бабці, вона задумалася.
— Це треба мені до неї їхати, — сказала. — Може, тра буде й затриматися.
— То затримаєшся, — мовила бабця.
— А хто обійде дитину, його татка і вас?
— Мене не треба обходити, — урочисто сказала бабця. — Сама обійдуся.
— Ох, Боже мій, Боже мій! — заохала моя велетенська мама й пішла по двору, а її товсте, грубе тіло задвигалося, затрусилося разом із платтям. — Ох, що ж це мені робити?
— Це коли вона лежача, — мовила бабця, — то і за нею треба буде глядіти. Ці інсультники тягнуть довго. Я б не хотіла такої смерті. Лучче отак зразу: раз — і нема! — вона показала ясна, в яких стримів один тільки жовтий зуб, і її оченята радісно засвітилися. — Сподіваюся, ти ж не збираєшся її сюди привозити?