Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Як ти гадаєш, він помер? — запитав Бенедикт, вириваючи мене із напівсну про мінливі обриси.

— Можливо, — сказав я. — Він був у кепському стані, коли все стало розвалюватись.

— Вниз летіти довго. Може, йому вдалося втекти тим самим робом, як він і опинився тут.

— Саме зараз це не має жодного значення. Ти вирвав його ікла.

Бенедикт щось пробурчав. Він досі стискав у руках Камінь, який тепер світив червоним набагато менше, ніж раніше.

— Усе так, — зрештою вимовив він. — Лабіринт тепер у безпеці. Хотів би я... Хотів би я, щоб тоді, давним-давно, дещо зі сказаного не пролунало, а частина скоєного так ніколи й не відбулася. Щоб дещо ми знали вже тоді — і Бранд виріс іншою людиною, не став тією озлобленою, збоченою почварою, яку я бачив там нагорі. Зараз найкраще було б, аби він помер. Але це безглузда трата дечого, що могло бути чимось.

Я не відповів йому. Сказане Бенедиктом могло мати, а могло й не мати сенсу. Це не важливо. Бранд міг бути межовим психопатом, щоб це не означало, а міг ним і не бути. Усе має свої причини. Яка б бридь не трапилася, яке б не скоїлось злодійство, для нього завжди знайдеться причина. Але скільки б не було пояснень і тлумачень, а злочин від того не стає менш гидким і жахливим. Якщо хтось робить щось справді огидне, для цього також є причина. Збагни це, якщо хочеш, і тоді ти збагнеш, чому Бранд був таким сучим сином. Залишаються самі голі факти. Бранд вчинив так. Нічого не зміниться, якщо вдаватися до посмертного психоаналізу. Дії та їхні наслідки — єдине, по чому нас оцінюють оточуючі. Усе решта — це лише те, що ти отримуєш в якості дешевого відчуття власної моральної вищості, розмірковуючи, що все було б краще, якби діяв ти. А решту — залиш небесам. Я не компетентний у цих питаннях.

— Нам краще повернутися до Амбера, — сказав Бенедикт. — Безліч усього треба зробити.

— Зажди, — сказав я.

— Що?

— Я тут подумав...

Оскільки я так і не завершив речення, Бенедикт запитав:

— І?

Я повільно талірував Козирі, повернувши на місце Брандову та Бенедиктову карти.

— Тебе ніколи не цікавила рука, яку ти тепер носиш? — запитав я брата.

— Звісно. Ти привіз її з Tip-на Ноґта, за дуже незвичних обставин. Вона мені пасує. Вона працює. Саме це і довела сьогодні вночі.

— Саме так. Хіба останнє не важило надто багато, щоб списати все на простий збіг? Єдина зброя, яку ти міг там використати проти Каменя. І так сталося, що вона — частина тебе, а ти, теж так сталося, той, хто був там, нагорі, щоб скористатися нею. Простеж події в одному напрямку, а потім у протилежному. Хіба не помітно, що тут є незвичайний, ні, абсурдний ланцюжок збігів?

— Якщо ти дивишся на це під таким кутом... — сказав він.

— А я дивлюсь. І ти маєш збагнути, як і я, що тут усе значно серйозніше, ніж прості збіги.

— Гаразд. Хай так. Але як? Як це все було підлаштовано?

— Гадки не маю, — сказав я, витягнувши з колоди карту, на яку вже не дивився давним-давно, і відчув її прохолоду під пальцями, — але метод не має значення. Ти ставиш неправильне запитання.

— І що я маю запитати?

— Не «як?», а «хто?».

— Гадаєш, що якась людина підлаштувала ланцюжок подій, який почався тим, що ми знайшли Камінь?

— Щодо цього не знаю. Що таке «людина»? Але я справді вважаю, що дехто, кого ми з тобою знаємо, повернувся і стоїть за усім цим.

— Гаразд. Хто?

Я показав йому карту, яку тримав у руці.

— Тато. Це ж смішно. Він уже давно має бути мертвим.

— Ти знаєш, що якраз він і міг таке влаштувати. Він настільки вигадливий. Ми ніколи не розуміли уповні його могутності.

Бенедикт скочив на ноги. Виструнчився. Захитав головою.

— Здається мені, що ти надто змерз, Корвіне. Ходімо додому.

— Не перевіривши моєї здогадки? Годі тобі. Це не спортивно. Сядь і дай мені хвилинку. Перевіримо його Козир.

— Він би вже якось на нас вийшов.

— Я так не думаю. А зрештою... Давай! Глузуй з мене. Що ми втрачаємо?

— Добре. Чому б і ні?

Бенедикт сів біля мене. Я тримав Козир так, щоб ми обидва могли розглядати його. Ми витріщилися на карту. Я розслабив свідомість, і спробував налагодити контакт. Він з'явився майже миттєво.

Він дивився на нас і посміхався.

— Доброго вечора. Гарна робота, — сказав Ґанелон. — Я радий, що ви повернули мою дрібничку. Скоро вона мені знадобиться.