Піти й не повернутися

А все-таки, як перелізти, ще треба було подумати, і вони неквапно пішли уздовж купинястого зарослого голими кущами берега. Крижані закраїни місцями були ширшими і тулилися до самого берега, за ніч їх добре присипало снігом, на якому подекуди розпливалися мокрі плями води. В одному місці, де річка була трохи вужча, крижані крила майже сходилися на середині, але мокра щілина, яка чорніла між ними, свідчила про зрадницьку ненадійність цієї крижаної місцини. Потрібно було пошукати що-небудь певніше.

— Може, ломаку яку покладемо? — невпевнено запропонувала Зоська.

— І далеко ти дістанеш тією ломакою? — сказав Антон, у його голосі прозвучала легка насмішка з її пропозиції.

— А що? Я вчора перекинула і мало не перебралася.

— Ледь? Ледь у такій справі не годиться.

Зоська подумала, що, напевно, він краще знає, що треба робити, і більше нічого не пропонувала, переклавши цей клопіт на Антона. Хоч їй і здалося, що в кількох місцях варто було б спробувати, вона мовчала, чекаючи, що скаже він.

— Чортова річка! — бубонів тим часом Антон, пробираючись у береговому лозняку. — І не замерзла, як треба, і мілину затопила. Найгірший час…

Час для далекої дороги був, звичайно, не найкращим. Тиждень тому ударила холоднеча з вітром, учора повалив сніг, який не переставав і сьогодні — снігові крупинки рідко, мов нехотя летіли звідкілясь із каламутної вишини, було незатишно й холодно. Зоська після стіжка не переставала дрібно дрижати, весь час кортіло піти скоріше, пробігти, щоб як-небудь зігрітися. Коли б тільки не ця проклята річка, що другий день нездоланною перешкодою була на її шляху.

Раптом Антон стих у хмизняку, тривожно повернувши убік голову, і Зоська почула, спочатку тихе, але виразне плюскотіння води. Антон одвів лозину, пригнувся, вдивляючись кудись крізь кущі, і знову десь під берегом плюснуло раз і вдруге.

Хтось там був, і вони на хвилину принишкли в кущах. Та ось настороженого з випнутим носом Антонового обличчя торкнулася лагідна посмішка.

— Бобер! Дивися, вилазить!

Ставши на засипану снігом купину, Зоська потягнулася вище і побачила поодаль на повороті річки, як щось живе і мокре з широкою лопаткою хвоста незграбно вибралося з води на палицю і, обернувшись, притаїлося на задніх лапах. Антон тихенько свиснув, і звірок, здригнувшись, швидко сховався у дірці, що чорніла поруч у засніженій купі безладно навалених палок.

— Дивись, прижилися! — сказав Антон з лагідним захопленням у погляді і поліз крізь Хмизняк до бобрової хатки.

— Нехай! Не треба полохати! Не треба… — замахала на нього руками Зоська.

— Нічого! Дивись, гатка яка. Отут і спробуємо переправитися.

Справді, бобри навалили на узбережний мисок добру купу гілля, палиць, різних рогатин, обгризених, без кори, деревець, які утворили широку, наполовину вмерзлу в береговий лід гатку. Обсипана снігом, вона височіла над річкою майже на рівні берегового обриву, й Антон, хапаючись руками за холодне гілля осичняка, обережно переліз на неї.