Піти й не повернутися

— Ну й дивачка! — розвеселився Антон, одягаючи рукавиці. — Як баба якась. А ще студентка, в технікумі навчалася.

— До чого тут технікум, дивак. Просто сон поганий. Неприємний.

— Я от ніяких снів не визнаю. Коли б я снам вірив, давно б копити відкинув.

— І тобі нічого не сниться?

— Сниться, чому ж. Різне. Та я нуль уваги. Куди ніч, туди й сон.

Зоська засунула руки в маленькі кишені сачка, невесело позираючи вдалечінь, куди пролягав їхній шлях. Все ж їй було холодно на вітрі в непросохлому одязі, й вона, мимоволі пересмикуючись, ледве стримувала дрижаки. Відомо, сни — забобони, але в їхньому становищі ці забобони дуже просто могли стати злою реальністю. Місяць тому дощової непогодної ночі в Сілецькому лісі Зосьці приснилося, що її наздоганяє вівчарка, закричавши вві сні, вона збудила Авдоніну, в наметі якої вони спали, і та, посміявшись над її дитячим переляком, сказала, що німці в таку непогоду навряд чи полізуть. А вони зранку якраз і полізли, мало не захопили зненацька сонний загін, добре, що хлопець-вартовий стріляв на узліссі, й Кузнецов устиг вивести загін за болото.

— Що сни! — зітхнувши, сказав Антон. — У житті гірше буває. Он учора біля їдальні стрічаю Куманця, писаря, каже: «Готуйся, Голубін, на гарнізон підемо». — «На який гарнізон?»«На Деречин, — каже, — поліцаїв викурювати, допомагати першотравневцям». Ти чула: знову, значить, наймитувати на дядю. Та ще з таким командиром.

Антон говорив розстроєно, майже злісно, і Зосьці стало незручно за непоганого загалом, хоча, може, і не дуже показного й не завжди вмілого нового командира загону, який ласкаво називав її донечкою.

— Так його ж зобов'язують. Міжрайцентр зобов'язує, що хіба сам усе вигадує? — спробувала вона захистити Шевчука.

— Зобов'язують, звичайно. І Кузнецова зобов'язували. Але Кузнецов був такий, що на нього де сядеш, там з нього і злізеш. Умів відбрикатися. Людей поберегти. А цей недотепа: наказали — єсть, буде виконано. А як — він поняття не має.

— От ти і підказав би, — не стрималася Зоська. — Ти ж старий партизан, із самої весни в загоні.

— З весни, еге. Навоювався вже, во! — відміряв він собі долонею до шиї. — Та я що? Я рядовий. Моє діло теляче.

— Звичайно, який з нього командир! Усе-таки він не військовий чоловік. Хоча і головою був.

— З німцями воювати — не горобців стріляти. Вміти треба, їх он скільки наперли. Сила!

Зоська промовчала. Сила. Це, звісно, вона знала, бачила й на собі відчувала цю силу. Але як подолати цю чужоземну силу, що захопила половину Росії, як повернути все назад — цього вона не могла збагнути. Зате вона чітко знала, що в цій війні, окрім як вистояти й перемогти, іншого вибору не існує. Інакше не варто і жити, краще одразу головою в прірву, щоб не обдурювати себе, не страждати.