Пастка на дурнів

— Вони теж терпіти тебе не можуть, — резюмував Вессл. — їм подавай Кристі, їм подавай Аарфі, тільки не тебе. Взагалі, я помітив, що гарні баби на тебе не того… ну, не клюють. По-моєму, вони просто тебе бояться. Ти на них робиш поганий вплив.

— Усі вони пришелепуваті,— понуро відказав Йоссар’ян, покірно чекаючи, якогось нового коника.

— А ти пригадуєш оту сіцілійку? — вдаючи глибокодумну цікавість, запитав Вессл. — Оту гладуху? Ну, оту гладуху в тюрбані, яка всю ніч обливала нас своїм потом? Що, по-твоєму, вона теж пришелепувата?

— А хіба й вона терпіти мене не може?

— Як ти тільки міг спати з лисою бабою?

— А як я міг знати, що вона лиса?

— А от я знав, — похвалився Вессл. — Знав із самого початку.

— Ти знав, що вона лиса? — вигукнув приголомшений Йоссар’ян.

— Ні, я просто знав, що ця форсунка не працюватиме, коли після збирання залишається зайва деталь, — відказав Вессл, аж пломеніючи від радості, що знову пошив Йоссар’яна в дурні.— Будь другом, подай-но мені, будь ласка, отой сальничок. Він закотився під тебе. Ну он, біля ноги.

— Немає тут ніяких сальничків.

— Та он же він, любенький, — проворкував Вессл і, підчепивши з долівки щось геть невидиме, підняв догори руку, щоб показати Йоссар’янові.— Доведеться починати все спочатку.

— Тільки спробуй. Уб’ю, гаде, на місці!

— Чому ти ніколи зі мною не літаєш? — зненацька запитав Вессл. — Ось яке запитання я хотів тобі задати. Чому ти ніколи зі мною не літаєш?

— Я ж тобі вже казав, — зніяковіло відвернувшись, пробурмотів Йоссар’ян. — Мене майже завжди призначають чільним бомбардиром.

— Не в тім річ, — похитавши головою, заперечив Вессл. — Просто ти пішов після Авіньйона до Бобкінса та Добкінса і сказав їм, щоб вони більш не призначали тебе бомбардиром до мого літака. Правильно я кажу?

— Нікуди я не ходив, — відчуваючи, що в нього палають щоки, збрехав Йоссар’ян.

— Ходив, — спокійно сказав Вессл. — Ти попросив їх не призначати тебе бомбардиром до мене, Жлобса та Хлюпа, бо, мовляв, ти нам трьом не довіряєш. А Бобкінс та Добкінс — ті сказали, що вони не можуть зробити з тебе персонального винятку, бо це було б несправедливо щодо тих, кому доведеться літати з нами. Правильно я кажу?

— Виходить, нічого не змінилося, ходив я туди чи не ходив, — підхопив Йоссар’ян. — Нема про що й говорити.

— Ні, є,— мовив Вессл, — бо відтоді вони тебе до мене ні разу й не призначали. — Він говорив це, стоячи навколішках і відвернувшись до грубки, і в голосі в нього не було ні докору, ні гіркоти, сама тільки сумна приниженість, але Йоссар’янові несила було слухати його й дивитись, як він щирить зуби, — немовби йшлося весь час про щось дуже кумедне. — А тобі не зашкодило б політати зі мною. Адже я таки вмілий пілот, зі мною не пропадеш. Може, мене й частенько збивають, та це вже не з моєї вини, і, до речі, ніхто з мого екіпажу ще не постраждав. Так, так, сер, коли б у тебе була голова на в’язах, то знаєш, що б ти зробив? Негайно пішов би до Бобкінса та Добкінса і сказав би, що хочеш літати тільки зі мною.