Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
Вессл був карлик-ексцентрик на арені життя, дивакуватий славний ліліпут з бентежною душею й золотими руками, приречений, як гадав Йоссар’ян, на довічне напівжебрацьке існування. Він вправно орудував паяльником і вмів запросто збити дві дошки, не розщепивши їх і загнавши цвях з одного удару. Він, як бог, умів працювати з дрилем. Чого тільки не намайстрував у наметі, поки Йоссар’ян відлежувався у шпиталі! Продовбав у цементній долівці рівну, як струна, канавку і вклав до неї врівень з долівкою тоненьку трубочку, якою бензин надходив до грубки з баку, встановленого надворі на спеціально збитому помості. Із деталей авіабомб він зробив козли на дрова й наклав на них стіс товстеньких сріблястих полін, а з дерев’яних планочок посклеював рамки, пофарбував і вставив туди фотографії грудастих дівчат, що їх повирізав з ілюстрованих журналів і повісив над грубкою. Вессл умів відкривати банки з фарбами, змішувати фарби, розводити фарби і, в разі потреби, навіть їх змивати. Він однаково добре вправлявся і сокирою, і рулеткою. Він знав, як розкладати вогнище. Він умів копати ями і міг на диво спритно, не проливши й краплини, принести повнісінькі кварти питної води з цистерни, встановленої поблизу їдальні. Він був здатний з головою поринути у, здавалося б, найнікчемніші й наймарудніші заняття і не знав при цьому ні втоми, ні нудьги, був завжди незворушно спокійний, як колода, і, далебі, такий же, як колода, мовчазний. А ще Вессл одрізнявся просто неймовірним знанням живої дикої природи і не боявся ні собак, ні котів, ні жуків, ні молі і залюбки поїдав фляки та інші тельбухи.
Йоссар’ян тяжко зітхнув і почав обмірковувати чутки щодо повторного польоту до Болоньї. Форсунка, над якою чаклував Вессл, була завбільшки з великий палець і складалася з тридцяти семи, не рахуючи кожуха, детальок, здебільшого таких мініатюрних, що Весслові, коли він з ними порався, доводилось підчіпляти їх нігтями; розбираючи, як от зараз, форсунку, він розкладав їх на підлозі в суворому порядку, мов за каталогом, не прискорюючи й не сповільнюючи рухів, працюючи методично, монотонно, без перерв, зупиняючись хіба що на мить, щоб глипнути на Йоссар’яна поглядом запеклого шибеника. Йоссар’ян намагався не дивитись на нього, але мимоволі лічив ті детальки, відчуваючи, що ось-ось збожеволіє. Він відвертався, заплющував очі, але так виходило ще гірше: безперервне, тихеньке, але виразне дзвякання легеньких залізячок і шурхіт Весслових рук доводили його до нестями. Вессл дихав ритмічно і весь час із якимсь противним хрипливим присвистом. Йоссар’ян стискав кулаки й дивився на довгий, з костяною ручкою небіжчиків мисливський ніж, який висів у піхвах над койкою. Але тільки-но він вирішив зарізати Вессла, як його напруження мов рукою зняло. Сама думка — вбити його — була така неймовірно безглузда, що він заворожено і зосереджено став обмірковувати її, немов перебував у якомусь наркотичному чаді. Його погляд плотолюбно прилип до заглибинки на Вессловій потилиці, де в людини, як він знав, розташований мізочок. Навіть найлегший удар у це місце був би смертельний і розв’язав би для них обох силу-силенну болючих життєвих проблем.
— А це не боляче? — неначе за велінням інстинкту самозбереження, запитав раптом Вессл.
— Це ти про що? — пильно вдивляючись йому в очі, запитав Йоссар’ян.
— Таж про твою ногу, про що ж інше, — загадково всміхаючись, промовив Вессл. — Якщо не помиляюсь, ти й досі шкутильгаєш.
— Це я так, за звичкою, — з полегшенням переводячи подих, одказав Йоссар’ян. — Скоро, мабуть, мине.
Вессл зненацька звалився набік і тут же незграбно підвівся і став на одне коліно. Його очі напружено стежили за Йоссар’яном.
— А пам’ятаєш, — насупивши чоло, задумливо проказав він, неначе згадував через силу, — ти пам’ятаєш оту діваху, яка лупила мене в Римі туфлею по голові? — Йоссар’ян мимоволі аж крякнув з досади, а Вессл, удоволено хихикнувши, провадив далі: — Давай домовимося: я розказую тобі, за що та дівка лупила мене туфлею по голові, а ти відповідаєш на одне-однісіньке моє запитання, яке я тобі задам.
— Ну, задавай.
— Ти коли-небудь спав з Кристієвою кралею?
— Я? — здивовано мугикнувши, перепитав Йоссар’ян. — Звичайно, ні. Ну, то за що ж та дівка лупила тебе туфлею по голові?