Тисячолітній Миколай

Поїзд ніс мене на південь, ближче й ближче до дому, вагони знов переповнені демобілізованими, вільними, як птахи небесні, людьми, веселий гамір, співи, спогади, а в мене горіла душа, і в голові безладна мішанина віршів з шкільних підручників, бадьорих фронтових пісень і тих мовби й неіснуючих, але сущих відчаєних наспівів, які принесло в безнадійному сорок другому до моєї роти поповнення з колимських таборів: «Далеко, край Охотского моря, где кончается Дальний Восток, я тружусь без нужды и без горя, строю новйй стране городок. Когда кончится срок приговора, в путь далекий я сразу пущусь. И на поезде в мягком вагоне я к тебе, дорогая, примчусь».

Не доходили м’які вагони до мого села. Та коли б і доходили, то не став би я їх ждати, бо стрибав у перший-ліпший, аби тільки їхати, аби котилося, аби ближче й ближче до дому. Солдат не перебирає. Немає поїзда — перевалюйся через борт попутної «полуторки», а там прилаштовуйся на колгоспну підводу, запряжену парою кінських скелетів, вибракуваних полковим ветеринаром наших наступаючих частин і щедро подарованих селянам «для зміцнення колгоспного ладу».

До мого села — ні залізниці, ні шосе, ні путящої дороги. Від степу темним валом нависають над селом розбагнені мало не до центру землі чорноземи, а з-за плавень холодно дихає Дніпро, який щороку заливає весняними водами всі нижні вулиці. Здавалося б: ось місце, яке могла б поминути війна. Ох, не поминула, не обійшла! Я написав мамі з Берліна і одержав відповідь. Мама писала: «Живемо в землі». Я нічого не розумів. Могла б пояснити хіба що Оксана, але з нею щось діялося ще загадковіше, ніж оті мамині слова. Я писав Оксані щотижня, а від неї — жодного слова. Не доходили мої листи?

Тільки тоді, коли моя підвода перевалила через гору Кучерявого, я збагнув страшне значення загадкових маминих слів «Живемо в землі».

Моє рідне село зникло. Не існував більше той прекрасний, неповторний світ, який жив у моїй душі всі ці роки, щез той маленький материк мого дитинства і моєї юності, який здавався колись мені безмежним, хоч і обмежувався з одного боку озером Круглим і Сосною (так звали ми великий сосновий бір), а з другого — Миронишиним озером і Дубиною (тобто старезною дібровою). Не було ні сосен, ні дубів, ні сотень білих хат, з безладною гармонійністю розсипаних по розлогій долині, ні кучерявих садків, які, навіть безлисті серед зими, завжди вражали таємничою поплутаністю свого віття. Село мовби провалилося крізь землю, і люди, які жили в ньому (коли тут взагалі хоч хтось залишився живий), теж пішли під землю, щоб жити тепер там і вже звідти далі робити те, що робили вони століття цілі й тисячоліття, всю свою історію: годувати світ хлібом.

Розбомблене, спалене, розутюжене танками? Але хочби ж чорні димарі стирчали над погорільщиною, хочби поодинокі мертві дерева підпирали мертве небо над мертвою землею, лишаючи для людей хоч якийсь простір між ними. Ніде нічого. Тільки три хати в різних кінцях долини — одна під старою, колись червоною бляхою, дві під сірою черепицею, та від того ще тяжче на душі, ще безнадійніше.