Тисячолітній Миколай

— Богдан Хмельницький — це Україна, а вся Україна була загарбана окупантами, щоб її визволяти, потрібен був високий приклад нашого великого предка. Зрозумів?

— А як ти заробляв ордени, Миколо?

— Довго розказувати. Одні заробив сам, інші заробили мені солдати. Я ж командир і воював не сам, а з солдатами. В сорок першому з кулеметниками, тоді з мінометниками. Солдати стріляють, командирові—ордени.

— Тоді в генералів ще більше орденів, бо в них же солдатів більше?

— Мабуть, так.

— А в товариша Сталіна багато орденів?

— Товариш Сталін всі ордени віддавав своїм маршалам, а собі не брав, бо він вождь, а вождь повинен бути скромним. Як Володимир Ілліч Ленін, у якого взагалі не було орденів.

— От би ти все це порозказував у нас у школі,—зітхнув Марко.

Я сидів і думав: про що я говорю?

У мене свербів язик спитати про Оксану, але я ніяк не наважувався, не міг вирішити, з ким заговорити про це — з мамою чи з братиком, дивна несміливість опанувала мене, навіть страх, і набрався відваги я тільки тоді, як ми з мамою випили по чарчині за мій приїзд і за те, що живі-здорові, хоч що б там було, і що село наше, хоч і спустилося під землю, але не вмерло, не згинуло безслідно, дає хліб для держави і для соціалізму.

Я штрикав такою знайомою мені ще з довоєнних часів залізною виделочкою квашену капусту і білі щокасті яблука, що звабливо круглилися а ній, і здалеку заходив до розмови про сусідів, про знайомих, щоб уже тоді — й про Оксану.

— Як же вам, мамо, вдалося вихопити з вогню і ослін, і постіль, і весь посуд?

— А мама німцеві четвертину сала дала, він і відвернувся, — пояснив Марко. — Бо так — то нікому нічого не давали. Їхали селом, штрикали під стріхи факелами, а тоді ставали, дивилися, поки згорить дотла, ґелґотали, як гуси, а печі — гранатами, щоб і сліду не зосталося. Дід Панько випросив ступу, так вони віддали, бо не знали, що воно таке. Фотографували діда з ступою, реготали, пританцьовували, та все; «Катюша! Катюша!» Видно, їм так наша «катюша» по довбешках нагуркала, що й товкач у ступі ввижався тою радянською зброєю.

Я спитав, чи повернувся хто з війни. Повернулося кілька дядьків, а молодші всі повбивані. і Васько Бадєй, і Нюсик Трохимівський, і Мишко Оласенківський…

— А Григорович Василь, я з ним колись у шахи грав часто, як він — не чули?

Мама знов чаклувала біля печі-кабиці, вона чи й чула мої слова, зате охоче взявся розповідати Марко.

— На Григоровичів прийшли похоронки—і на Андрія, і на його батька. Тітка Марфа і землянки не могла викопати, поки колгосп не поміг. У нас багато таких жінок було. Ми з мамою до себе в сусіди пускали Мелашку Федорову і Дуньку Мусієнкову. А тітка Григоровичка в Ребрин жила.