Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Я рвав блискучі замки на чемоданах, виметував з їхніх бездонних нутрощів тонкі кольорові блузи, плаття на гнучкі стани, пишні спідниці для крутостегних жінок. Яке ж безглуздя! Не таких гостинців тут ждали і взагалі ніяких гостинців, а тільки мене самого, щоб був живий і мав силу в тілі, бо сила тут була єдиною цінністю. Єдиною і найвищою.
— Ото ж як наші відступили, — розповідала мама, — а німець ще не прискочив, була в нас одна ніч. Ну, люди й кинулися розтягати колгосп. В двадцять дев’ятому й тридцятому стягали все докупи, а тоді в одну ніч розхапали, хто що зміг. Думали: кінець усьому. Ну, німці проскочили на мотоциклах, на машинах, тоді привезли коменданта, зігнали всіх нас до колгоспної контори, той і оголосив: колгосп залишається й надалі, тільки без назви, весь реманент, усе майно, взяте в колгоспі, слід негайно повернути, хто цього не зробить, буде повішений. Комендант говорив по-нашому, але дуже смішно, не говорив, а квакав, та ще й був гладкий, і ніхто йому не повірив. А комендант дав двадцять чотири години. Міг би давати й двадцять чотири дні, місяці, роки, — однаково б ніхто не приніс би й гвіздка. Ну, вони підождали, а тоді заскочили з кучугур, де ото Фені живуть, знайшли в старого Феня сошникову сівалку (нащо вона йому — ми й досі дивуємось!), привели його до церкви і повісили, а на шию начепили намисто з сошників. і дали нам ще двадцять чотири години. Ну, за ніч і знесли до колгоспу все забране. Тільки тракторист Раденький свого «натика» загнав у Мирониху і втопив на самому глибу. Витягли трактора вже коли наші прийшли. А Раденький, кажуть, в партизанах убитий. Хоч які тут партизани в наших степах? Реманент зібрали, а тяглової сили немає. Тоді комендант і скомандував: запрягати людей у плуги і орати на зяб. Спробували ми корів — еге! Корови повинні давати молоко для німецької армії. Кого ж запрягати? Чоловіки на війні. Діди й діти зосталися та жінки. Жінок! Отак, синку, й стала я тягловою силою. Маркусь наш ще ж зовсім малий тоді був, це йому як іграшки, а прийшли наші, знов колгосп, знов «все для победы»—і знову впряглися ми в плуги, та вже тепер Маркусь підріс, і вже все бачив і знав, і біг за мною, плакав і просився: «Мамо, дайте я вам поможу! Я вже великий, мамо, пустіть мене до плуга! Ну, пустіть же!» А само ж мале й кволе, як комареня. і на Сміянів не похоже, бо в такому ж голоді росло і в нещастях, що не приведи й господь…
— Господа поминаєте, мамо, по-давньому?..
— А кого ж і споминати! Господь Бог на небі в красі й чистоті, а ми на землі ворушимося, як черва, та один одного поїдаємо. Батька твого як не встигли з’їсти, то сам собі смерть знайшов, а після смерті ще й поглумилися, написавши на обеліску, що вмер, героїчно оберігаючи соціалістичну власність. Німці як прийшли, то хтось доніс про той обеліск і про мене: мовляв, більшовик лежить на кладовищі, а вдова його живе. Комендант — на кладовище, сам прочитав отой напис, і дуже йому припало до смаку: як же — чоловік оберігав власність. Кгут! Кгут! А де вдова? А я тягну плуга з Мелашкою Федоровою. Приїхав комендант своїм фаетоном у поле, знайшов мене. Кгут! Кгут! Раз у тебе такий був чоловік, призначаю тебе бригадиром. і плуга перти і ще й бригадирствувати. А батькову могилу звелів упорядкувати, поставили нову оградку, пофарбували обеліск, навіть зірки не зачепили. Ну, а наші прийшли — судити мене за прислужництво. Спасибі люди заступилися, я ж думаю: то божий перст. Бригадирствую й далі, загадую людям на роботу, роздаю наряди, падаю з ніг, а землю ж пустошньою гріх зоставляти, треба її і засіяти, і зібрати з неї врожай, хліб святий і всякий овоч, що людині на поживу. Вночі мало не рачки доповзу до землянки, впаду отут, заплачу гірко нищечком, щоб ніхто й не чув, благаю господа: забери мою душу до себе, несила далі мучитися! А тоді згадаю: а малий Маркусь? А мій Микола десь у холоді й голоді, постріляний і перестріляний? Хто ж їх нагодує? Хто про них згадає? і залізнозубий Левченко, наш голова присланий, хоч і залитий по самі вирла самогоном, хоч і язика не поверне в роті, а таки ж правду хрипить з ранку до вечора: «Все для Червоної Армії! Все для…» Не витерпіла я, спитала якось: «Чого ж ти сам не в Червоній Армії, чого ж за жіночими спідницями ховаєшся!» Так він як заклацає своїми залізними зубами: «Мене партія поставила! Мені партія довірила!..» А сам, кажуть, цигаркою припік собі око, більмо нагнав і так од фронту відкрутився. Самогон жере, всіх дівчат і вдів перепаскудив і переслинив, а на людей — як звір! Прислав його нам сам обласний секретар, а тепер за того секретаря ще й голосувати в неділю на виборах. Та хай він їм сказиться! і сама не піду на вибори й десятому закажу!