Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Може, почалося з мене самого? Починаючи з тих квітневих днів, коли мене висмикнуто з майже рідного фронтового оточення і пересунено, мов маленького пішака, на величезній шахівниці війни, пересунено і засунено, так от, починаючи з того часу, я став помічати, як поволі обсипаються з мене не тільки обов’язки, але й права, заслуги, розтрушується, ніби сіно з полудрабків, усе набуте мною кров’ю і потом за всі роки війни, і я повертаюся в первісний стан з порожніми руками. Порожні руки ще не біда, а коли й душа порожня? Чим вона заповнювалася всі ці страшні роки? Твердістю, мужністю, виконавством, клопотами, владою. Дійти від командира кулеметного взводу до начальника штабу стрілецького полку, маючи на плечах капітанські погони, займати, власне, полковницьку посаду? Не так і погано, капітане Сміян, зовсім непогано. Та ось уже в тебе немає полку і немає нічого, крім капітанських погонів на плечах і орденів на грудях, ось уже командуєш не ти, а командують тобою, і хто ж? Паршивий лейтенантик, тилове щеня, генеральський родич? Дика несправедливість оця трохи врівноважувалася незвичним відчуттям свободи і власної самоцінності в чужому зачаєному світі, а там ще дарунок долі — Оксана, і я знову жив, був сам собою, і душа моя росла, мов буйне дерево.
Повертався додому, серце рвалося від нетерплячки, а дорога виявилася далека, і ще довго розлунюватимуться в мені тужним стогоном Малишкові слова про Україну. Перед недосяжною Україною я зненацька відчув себе маленьким хлопчиком, безрадною дитиною, в якої віднято батька, а тут був ще безраднішим перед тупою машиною, яка могла більш-менш справно функціонувати під час війни, а тепер тільки гарчала своїми сталевими трибками і нещадно перемелювала всіх, хто мав нещастя або необачність потрапити між ті трибки.
Кілька днів бився я з інтендантами й штабістами, щоб здобути для нас з майором Михном якийсь притулок. Врешті нас поселили в розкішній казармі, що призначалася колись для гвардійців самого короля Пруссії чи там когось із курфюрстів. Але як поселили? Мені — окрему кімнату, а Гаврила Панасовича в зал, де вже наші рідні двоповерхові коєчки і сорок чи й шістдесят тимчасових постояльців. З криком і грюканням кулаком я все ж домігся, щоб Гаврило Панасович жив у моїй кімнаті.
Тоді вкрали нашу машину. Увечері ще стояла серед інших трофейних тарантасів на казарменім плацу, вранці не стало. Шукай вітра в полі. Держава дбала не про нас. До Берліна я тепер добирався на випадкових «студебеккерах», своя фронтова братва охоче підвозила бойового капітана. Моя справа десь там ніби блукала між штабними столами й столиками, майором Михном ніхто не цікавився. Гаврило Панасович лежав, задерши ноги на бильце гренадерського ліжка, і докінчував запаси американських сигарет, привезених з собою «звідти».
А одного прекрасного вечора, як пишуть у книжках, я не застав Гаврила Панасовича в кімнаті, не було його ніде і в казармі, зникли і два його чорні шкіряні чемодани, ні сліду, ні духу від чоловіка. Перед тим майора вже викликали до СМЕРШу, але нічого тривожного, старший лейтенант-смершівець доволі ввічливо розпитав Гаврила Панасовича про все, що з ним сталося за війну, не лаявся, не погрожував, ще й пригостив міцним солодким чаєм. Мене в берлінських штабах приймали далеко не так привітно і ганяли між інстанціями, як солоного зайця. Але ось я цілий і неушкоджений і повноправно займаю собі гренадерську кімнату, а Гаврила Панасовича нема й, мабуть, не буде.
Вранці я пішов шукати СМЕРШ. Ці не питали, де їм розташовуватися, зайняли розкішний особняк з садом, басейном, розмальованими альтанками і павільйончиками. Говорити зі мною тут не дуже рвалися, тільки завдяки своїй чорноземній упертості зміг я довідатися, що справи офіцерів-полонених «звідти» веде старший лейтенант Пивоваров, а вже тоді розшукав і самого Пивоварова, який набирався снаги для доблесного виконання високих завдань, сидячи в саду над басейном, дно якого було викладене барвистою мозаїкою, і ганяв у воді прутиком.
Я представився, повідомив, що працював разом з майором Михном і прибув сюди теж разом з ним, тобто якоюсь мірою відповідаю за нього, і ось майор Михно зник.
Пивоваров мовчки ганяв своїх рибок. Грубий мужлан, кістляві руки, червона загрубіла шкіра, робітничо-селянське походження так і пре, а бач — аристократичні забаганки! Я покашляв, нагадуючи про себе.