Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— і все? Тоді скажи: куди ти відправив майора Михна, чий коньяк оце п’єш?
Пивоваров довго придивлявся до мене, мабуть, напружено вишукуючи в своєму одурілому від алкоголю мозку інформацію про те, хто ж це такий стовбичить перед ним. Тоді погрозливо поводив у мене перед обличчям оцупкуватим червоним пальцем, поплям-кав губами:
— А це ще треба розібратися: чи він Михно чи Махно.
— Ти що — п’яний чи одурілий від народження! — вигукнув я.
— До твого відома, кап… капітане, п’яним я не буваю ніколи.
— А коли не п’яний, то скажи: куди ти запроторив майора Михна?
— Це, звичайно, таємниця, але можу сказати. Тобі можу. Ти ж наш чоловік. Наш же?
— Питаєш!
— Офіцерів ми всіх — до Франкфурта-на-Одері. Там табір тисяч на п’ятдесят. Може, й на сто. Було дуже багато, тепер менше. Потік вичерпується.
— Я його там знайду, як поїду?
— Не раджу туди їхати. Можуть бути неприємності. Та й не застанеш ти там свого майора. Вже він тю-тю! Франкфурт — пересилка. Перший етап. Наступний — батьківщина.
— Добра мені батьківщина! Куди ж там його?
— Деталі. Рядових — на відбудову Сталінграда, на шахти Донбасу і Воркути. Офіцерів од нас — у Першу Горьківську гвардійську дивізію. Але це тільки так називається. — Насправді — спецтабір для перевірки. В лісах під Великими Луками.
— А звідти?
— Кому як. Кого випустять, а хто й загримить. Як у кого на роду написано. А також: що про нього скажуть органи.
Він так допік мене своїми органами, що я розізлився і виклав йому всі свої рейнські пригоди, принагідно зробивши їхнім учасником і майора Михна: і про ракетного конструктора, і про ад’ютанта генерала Власова, і про дружину академіка Лисенка. А чим міг похвалитися цей примітивний смершівець? Нікчемними зрадниками і дрібненькими шпигунами? Пивоваров довго думав, надимався, червонів, але, мабуть, нічого путнього вигадати не міг, тільки й похвалився:
— Ми відповідали за безпеку при проведенні Потсдамської конференції.
— Здивував! Це ж ваша служба.
— Для товариша Сталіна і його супроводу відібрано було 62 особняки — спробуй усе це відповідно забезпечити.
— Не ти ж сам це робив? Скільки тут таких гавриків, як ти, свинячу тушонку їло?
— Ти як зі мною розмовляєш? — п’яно вигукнув Пивоваров.
— А хто ти для мене? Знаєш, які в мене повноваження? Тобі й не снилося.
До такого нахабства Пивоваров, мабуть, не звик, тому негайно змінив тактику і запропонував майже по-дружньому:
— Хочеш, покажу особняк, де жив товариш Сталін? Не зблизька — здалеку, бо там можуть затримати. Але здалеку показати можу. Хочеш? Але спершу давай ще вип’ємо.
Ми пили так довго, що до особняка вже не добралися.
А назавтра Пивоваров не те що не захотів розмовляти за мною, а взагалі не впізнавав мене, як мільйонер безробітного в фільмі Чапліна. Як писав Шевченко: кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями. Не буде баба дівкою, і яке ж фронтове братерство з смершівцями! Я зрозумів, що втратив майора Михна, може, й назавжди. Хіба що вціліє він ще раз, воскресне з мертвих і подасть голос, обізветься. Чи ж обізвешся, Гавриле Панасовичу?
Малий брат мій Марко не мав тоді ще й десяти років, то ж не міг я всього цього розповісти йому, щоб не скаламучувати дитячий розум.
Додому я добирався в лютому сорок шостого. З війни вернулися вже мільйони бійців, а ешелони й досі були напхані по саму зав’язку і на перони виходили дівчата й жінки в надії зустріти своїх рідних, ждучи чуда навіть для тих, на кого вже давно за сільською божницею лежала згорнута вчетверо «похоронка». Ешелони були такі переповнені, що, роблячи пересадку в Орші, я насилу зумів втулитися в вагон матері й дитини, де, ясна річ, не було жодної матері, самі лише дорослі діти, рядові й офіцери, цілі й з ледь загоєними ранами, але всі щасливі, добрі й щедрі, і коли по вузькому проходу, спотикаючись об ноги в керзових, юхтових чоботях, в ботинках з обмотками, в гіпсових бандажах, пройшов молодий сліпий інвалід і, розтягуючи барвисті міхи трофейного акордеона, заспівав «В лесу прифронтовом», всі потягнулися до нього, загукали:
— Стривай, браток! Візьми ж хоч щось за пісню! Така ж пісня, браток!
Але інвалід пройшов вагон, не зупиняючись, доспівав вальс уже біля дверей, тоді оголосив:
— Текст вальсу мається в мене віддрукований. Хто хоче придбати, — будь ласка.
І став роздавати лопотючі аркушики цигаркового паперу з текстом вальсу, а в шапку йому летіли червоні тридцятки то по одній, то й цілим жужмом, мовчки і з примовляннями: