Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Бо це була моя знайома з Бергіш-Гладбаху Зоя, племінниця особистого ад’ютанта генерала Власова.
А я оберігав її чистоту від підлого Козуріна! «Она безгрешных сновидений тебе на ложе не пошлет». Яка марнота!
— Що ж це ви, Зою, в такому розтерзаному вигляді? — не втерпів я від докору.
— Вночі тут у нас був невеличкий сабантуй, от і заспали, — пояснила вона, позіхаючи.
— Бачу, ти не розгубилася: не заарканила капітана — хапонула майора.
— А що — завидки беруть? Хочете, капітане, поясню, чим відрізняється жінка від лисиці?
— Чи не один чорт!
— А от і ні. У жінки та перевага, що вона може вибирати мисливця, який її уб’є, а лисицю вбивають без вибору.
— Ну, ти, бачу, вибирати навчилася.
— Війна навчила.
— Хіба ти була на війні?
— А де ж я була? Дядечко мій теж вважав, що на війні тільки він, а ми — ніби пил од його чобіт.
— Ти мене з своїм христопродавцем-дядечком не зрівнюй. Де його поділи?
— Відтарабанили кудись у тил. Пообіцяли мінімум десять років.
— Хто ж це такий тут добрий — обіцяти карателеві всього десять років? Може, твій майор?
— А ось ви його й спитайте самого! — кивнула Зоя на присадкуватого лисого чоловіка, що з кректанням виповз із сусідньої кімнати, чухаючи крізь трикутний виріз у спідній армійській сорочці руді волохаті груди.
— В чім справа? — прохрипів цей майор, що мав звичай носити свої погони на плечах ППЖ. — Хто такий?
— Це той капітан, що затримав нас там, — махнула собі рукою за спину Зоя.
— А-а, ловець мікробів? Вітаю і поздоровляю! З чим припожалував?
— Вертаюся після виконання урядового завдання. Щойно довідався, що один мій клієнт побував тут, ну і — цілком природно — зацікавився.
— Зою, — полупав сонними очима майор, — поясни капітанові.
— Роз’яснення вже одержано. В червні я послав сюди дуже цікавого німецького підданого. Обіцяли мені, що його ждатиме тут літак.
— В червні мене тут не було. В червні я, капітане, був знаєш де? Нічого ти не знаєш, мілко плаваєш. Зою, скільки тобі казати, щоб не брала мого кітеля!
Він посунув на дівчину, карячконогий, майже на цілу голову нижчий од неї, простягнув руку, щоб зірвати в неї з плечей свій кітель з самотньою, як у Козуріна, медалькою над лівою кишенею, зате з широкими золотими погонами, увінчаними майорською зіркою. Зоя відсахнулася, майорова рука безсило звалилася вниз.
— Я там до останнього дня ганявся за дружиною самого академіка Лисенка, — щосили намагаючись говорити спокійно, не відставав я від майора, — запевняли мене, що її, як і отого важливого німця, ждатиме тут літак, щоб негайно на Москву. Був літак?
— Літак? Де? — майор лише тепер, здається, починав розуміти сенс моїх слів.
— Тут, на аеродромі. Є у вас аеродром?
— У нас, тут? — майор подивився на мене з відвертою зневагою. — Який аеродром? Хіба що на моїй лисині? Що ти мені морочиш голову, капітане? Ти як сюди попав?
Я показав йому в вікно на свій «мерседесик», розкарячений, як і сам майор.
— Машиною? Машину здати!
— А це мій трофей.
— Однаково. Не положено. Капітанові не положено.
— У мене в машині майор сидить.
— Що за майор? Чому не з’явився сюди?
— Я старший — я і з’явився.
— Ну, тоді ясно, який це майор. Усі СМЕРШі плачуть за твоїм майором.
— Він працював з нами.
— Хоч з самим генералом Ейзенхауером! Та мені чхати. Не хочеш залишати машину — відберуть в Магдебурзі.
— Я прямо на Потсдам.
— Значить заберуть у Потсдамі. і машину, і твого майора. Зойко, віддай кітель!
Я для ввічливості мовчки козирнув і лишив тих двох вирішувати проблему майорського кітеля. В машину всовувався якось незвично тяжко, аж Гаврило Панасович занепокоївся:
— Що з тобою?
— Та нічого особливого. Просто відчув, що ми вже вдома.
— Я теж відчув. Ніби й далеко ще від дому, а вже в повітрі щось таке квилить-проквиляє…
— Ну, Гавриле Панасовичу, ну що ви ото? Квилить, проквиляє… Просто — п’яний майор, варнякання якого ви не могли чути.
— Так я ж і не казав, що чую. Мені не чулося, а вчувалося…
Вчувалося, а краще б — передчувалося.
В Потсдамі нас ніхто не ждав, взагалі там не ждали нікого, всі прилаштувалися так вдало й вигідно, що негайно привели в дію хитромудрі механізми тилової спихотехніки: Іван киває на Петра, моя хата скраю, я нічого не знаю. Довелося метнутися до Берліна, тоді назад, тоді знову до тих куп цегли й каміння, що звалися колись столицею Німеччини. і в цій їзді, в писанні рапортів, пояснень, клопотань я несподівано загубив майора Михна. Точніше кажучи, не загубив, а втратив.