Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Правою рукою вона набрала номер, три одиниці, й почула лагідний голос: «Сімнадцять годин п'ятдесят вісім хвилин тридцять секунд». Напружена тиша, удар гонга, і знов той самий лагідний голос: «Сімнадцять годин, п'ятдесят вісім хвилин сорок секунд». Час струмував на неї, під його навалою її обличчя смертельно зблідло, а лагідний голос казав далі: «Сімнадцять годин п'ятдесят дев'ять хвилин, десять... двадцять... тридцять... сорок... п'ятдесят секунд». Ще раз пролунав різкий удар гонга, і лагідний голос сказав: «Вісімнадцять годин, шосте вересня тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого року». Генріхові було б сорок вісім років, Йоганні — сорок дев'ять, а Отто — сорок один, Йозефові тепер двадцять два роки, Рут дев'ятнадцять... А голос казав далі: «Вісімнадцять годин одна хвилина».

Обережно, а то я справді збожеволію, гра перестане бути грою, і я повернуся в сьогоднішній день, тепер уже навіки й не знайду дороги назад, бігатиму вздовж повитих плющем стін, не знаходячи виходу. Час дає мені свою візитну картку, ніби виклик на двобій, але його не можна прийняти. Шосте вересня тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого року, вісімнадцять годин одна хвилина сорок секунд. Кулак помсти розбив моє дзеркальце, лишилося тільки дві скалки, в яких я побачила своє смертельно бліде обличчя. Я ж бо чула, як кілька годин поспіль лунали вибухи, чула, як люди обурено шепотіли: «Вони висадили в повітря абатство». Санітари і сторожі, садівники й пекарчуки передавали з уст в уста цю страшну новину, яка мені не здається такою страшною. «Поле обстрілу», червоний шрам на переніссі, сині очі. Хто це міг бути? Невже він? Хто? Я б висадила в повітря всі абатства на світі, якби цим могла повернути Генріха, якби могла воскресити Йоганну, Ферді, офіціанта на прізвище Гроль, Едіт і якби могла довідатися ким був Отто. Загинув під Києвом. Це звучить по-дурному й відгонить історією. Годі, старий, не граймося більше в піжмурки, я вже не затулятиму тобі очей, сьогодні тобі мине вісімдесят, а мені минуло сімдесят, і з десяти-дванадцяти метрів зовсім не важко влучити в ціль. Напливайте на мене, роки й місяці, дні й години, хвилини й секунди... Скільки тепер секунд? «Вісімнадцять годин дві хвилини двадцять секунд». Я залишаю свій паперовий кораблик і кидаюся в океан. Я бліда як смерть, але, може, все-таки не втону в ньому. «Вісімнадцять годин дві хвилини тридцять секунд». Цей голос підганяє мене, не можна гаяти часу, не можна марнувати жодної секунди, треба поспішати. Дівчино, дівчино, чому ви не відповідаєте? Дівчино, дівчино... Мені потрібне таксі, негайно, зараз-таки, поможіть мені. Магнітофонні стрічки не відповідають, час би мені вже знати про це. Треба покласти трубку, знову зняти й набрати інший номер: один, один, два. Чи таксі теж і досі викликають тим самим номером? «А ще ви можете побачити в Денклінгенському кінотеатрі,— сказав лагідний голос,— вітчизняний фільм „Брати з Моргофа“. Початок сеансів о вісімнадцятій годині і о двадцятій п'ятнадцять хвилин... У Додрінгенському кінотеатрі йде чудовий фільм „На що здатне кохання“». Тихо, тихо, мій кораблик розпався, але хіба я не навчилася плавати в Блюхерівських купальнях тисяча дев'ятсот п'ятого року? В мене тоді був чорний купальник зі шлярками і фартушком, ми вчилися стрибати головою вниз із помосту метр заввишки. Опануй себе, набери повітря, ти ж училась плавати... Що мені відповість номер один, один, три? Ану, відповідай, лагідний голосе, «...а якщо ви чекаєте на вечір гостей, ми пропонуємо вам смачні й недорогі страви: на перше грінки, запечені з сиром і шинкою, тоді зелений горошок зі сметаною, а до нього товчена картопля і щойно підсмажений шніцель». Дівчино, дівчино!.. Магнітофонні стрічки не відповідають... «...і ваші гості скажуть, що ви чудова господиня». Покладу трубку й наберу один, один, чотири. Знов лагідний голос: «...Отже, зібрано все для ночівлі, приготовано їжу, і не забудьте, якщо надумаєте зупинитися на нерівному місці, поставити машину на ручне гальмо. А тепер бажаємо веселого недільного відпочинку в колі родини».

Нічого в мене не вийде, надто багато часу треба надолужувати, обличчя моє стає все блідіше, моє закам'яніле обличчя не розпливеться в сльозах, заперечуваний, змарнований час застряг у мені, як грудка брехні. Дзеркальце, правду скажи мені... Чи мої коси дійсно побіліли в камері тортур цих лагідних голосів? Спробую ще цей номер: один, один, п'ять. Сонний голос відповідає:

— Телефонна станція Денклінгена.

— Ви чуєте мене, дівчино? Чуєте?

— Так, чую.

Я сміюся.

— Мені треба терміново зв'язатися з конторою архітектора Фемеля, Модестгасе, сім або Модестгасе, вісім, обидва номери можна знайти під прізвищем Фемель, голубко. Ви не ображаєтесь, що я вас зву голубкою?

— Ні, чого ж, шановна пані.

— Мені треба дуже швидко.

Чути, як шелестять сторінки.

— Тут є телефон пана Генріха Фемеля... і пана доктора Роберта Фемеля... з ким ви б хотіли поговорити, шановна пані?

— З Генріхом Фемелем.

— Прошу, не вішайте трубки.

Чи телефон і досі стоїть на підвіконні і, розмовляючи, він може дивитися на вулицю й на будинок номер вісім навпроти, де його діти гралися колись на даху, а також на крамницю Греца, де перед дверима завжди висів забитий кабан? Чи там тепер справді пролунав телефонний дзвінок? Гудки долинали десь дуже здалека, а паузи між ними здавалися їй нескінченно довгими.