Посмертні записки Піквікського клубу

— Безперечно, — згодився Бенджемен Елен. Обмінюючись цими словами, містер Піквік, сам того не помічаючи, відіткнув пляшку.

— Що це? — байдужо спитав Бен Елен.

— Не знаю, — з такою ж байдужістю відповів містер Піквік. — Тхне нібито пуншем.

— А правильно, — мовив Бен.

— Мені так здається, — застеріг містер Піквік, звичайно, боячись сказати неправду. — Ви ж розумієте, я не можу твердити, не покуштувавши.

— То покуштуйте, — порадив Бен. — Ми, принаймні, напевне знатимемо, що воно таке.

— Ви гадаєте? — спитав містер Піквік. — Ну, що ж; коли вас так цікавить, я не заперечую.

Завжди ладний поступитися своїми почуттями ради бажання приятеля, містер Піквік зараз же ковтнув чималий ковток.

— Ну, що ж воно таке? — нетерпляче перебив його Бен Елен.

— Цікава штука, — відповів містер Піквік. — Я те не зовсім певний. А, так, — сказав він, ковтнувши вдруге, — це й дійсно пунш.

Містер Бен Елен глянув на містера Піквіка. Містер Піквік глянув на містера Бена Елена. Містер Бен Елен усміхнувся. Містер Піквік — ні.

— То буде йому добра наука, — досить суворо промовив серйозний джентльмен, — то буде йому добра наука, коли ми вип’ємо все до краплі.

— Те ж саме подумав і я, — сказав Бен Елен.

— Правда? — спитав містер Піквік. — Тоді за його здоров’я ! — з цими словами цей надзвичайний муж енергійно пригубив пляшку, а тоді передав її Бенові Елену, що не дуже забарно наслідував його. Усмішки стали обопільні; пунш поступово й весело зникав.

— Зрештою, — зрезюмував містер Піквік, проковтнувши останню краплю, — витівки його дуже втішні… і дуже смішні.

— Це ви можете сказати, — додав містер Бен Елен. І на доказ того, що Боб Сойєр один з найдотепніших хлопців у світі, він заходився розважати містера Піквіка, довго й докладно описуючи, як цей джентльмен допився одного разу до маячення, і йому поголили голову. Оповідання про цей цікавий і приємний випадок припинила лише зупинка в Белі, де вони мали міняти коні.

— Чи не пообідаємо ми тут? — спитав Боб, зазираючи у вікно.

— Пообідаємо! — скрикнув містер Піквік. — Та ми ж проїхали лише дев’ятнадцять миль, і нам лишається ще вісімдесят сім з половиною.

— Саме тому і є рація підживитися чимсь, щоб боротись з утомою, — доводив містер Боб Сойєр.

— Але обідати о пів на дванадцяту вдень — абсолютно неможливо, — відповів, глянувши на годинник, містер Піквік.

— Нехай так. Тоді саме вчасно буде поснідати, — промовив Боб. — Алло, ви, сер! Сніданок на три особи, і на чверть години розпряжіть коні. Перекажіть, щоб давали на стіл усе холодне, що в них є, кілька пляшок елю, і почастуйте нас найкращою вашою мадерою. — Віддавши ці розпорядження з надзвичайною самоповагою та бундючністю, містер Боб Сойєр побіг до будинку доглядати, як готують сніданок, і менше ніж через п’ять хвилин повернувся з доповіддю, що все в чудовому стані.

Якість сніданку виправдала похвали Боба й ту шану, яку віддали йому не лише цей джентльмен, а й містер Бен Елен та містер Піквік. За ласкавою участю всіх трьох хутко впоралися з елем у пляшках та з мадерою, а коли коні були запряжені знову, вони сіли на свої місця з пляшкою найкращого сурогату пуншу, який можна було приготувати за такий короткий час. Засурмив поштовий ріжок, і знову замайорів малиновий прапор, цього разу без найменших заперечень з боку містера Піквіка.