Легенди Львова. Книга друга

— Що сталося? — здивувався пан Базилій.

— Щойно на мене напала дуже велика вовчиця! Я вистрілив і не попав. Вона скочила на мене і я вперіщив її по голові кольбою. Вона покотилася по траві, а я вихопив шаблю і, коли вовчиця скочила на мене знову, рубонув її навідліг і відрубав лапу. Після цього вона зі страшним скавулінням щезла. Лапу я сховав у торбу. Зараз тобі покажу, щоб ти не думав, ніби я вигадав.

Але пан Базилій узяв його за руку і потягнув нагору.

— Вдома покажеш, ходімо звідси. Якщо це та вовчиця, яка вже тут тривалий час наводить жах, то краще нам чимдуж звідси ушитися.

Коли вони прийшли на подвір’я, пан Северин розв’язав торбу і витрусив свого трофея. Але на їхнє здивування звідти вивалилася не вовча лапа, а жіноча рука з перснями. Господар скрикнув, упізнавши у тих перснях коштовності своєї дружини. В цей час із будинку вибіг слуга:

— Пане! Пані вже вдома, але з ними біда. Вони всенькі у крові. Я вже послав по лікаря.

Господар і його гість притьмом вбігли до будинку і побачили господиню в ліжку у напівпритомному стані, ліва рука була зав’язана хустиною. На хустині і простирадлі виднілася кров.

— Це була ти! — вигукнув господар.

— Я помираю... — простогнала жінка. — Я боялася тобі розповідати про те, що я перевертень. Я кохала тебе.

Пан Базилій вжахнувся.

У цю хвилину з’явився лікар, він розв’язав хустину, і всі побачили, що ліва долоня у жінки відрубана. Збадавши хвору, лікар сказав:

— Вона втратила багато крові, але її життю ніщо не загрожує.

Господар і гість вийшли на подвір’я.

— Гадаю, ви повинні дати знати до магістрату, про цю подію, — сказав пан Северин.

— Можете не сумніватися. Але зачекаю кілька днів, доки вона одужає.

— Ви дуже ризикуєте. Жити в одному помешканні з таким чудовиськом?

— Вона моя жінка. І вона ніколи себе не виявляла, як чудовисько.

— Як знаєте, — стенув плечима пан Северин. — Зі свого боку обіцяю не розголошувати цієї пригоди. Але й ви не надто зволікайте, бо хтозна-чим це все ще для вас може закінчитися.

На тому вони попрощалися.

Пан Базилій сів біля хворої і не знав, що має казати. Жінка перша озвалася. Тихим втомленим голосом розповіла те, про що нікому не розповідала. Як до неї посватався один шляхтич, а вона йому відмовила і за те мати того шляхтича, люта відьма, прокляла її. Вона ж думала, що то минеться і проклін не буде мати сили, але сталося інакше, раз на місяць жінка тікала до лісу, перекидалася на здоровенну вовчицю і полювала на людей.

Пан Базилій довго думав, що має чинити, і врешті, коли дружині стало легше, повіз її до монастиря бернардинів. Монахи, вислухавши всю історію, сказали, що нічого обіцяти не можуть, але спробують якось лихові зарадити. Жінку посадили у залізну кліть, а монахи стали читати над нею молитви.

«Дев’ять днів і дев’ять ночей молилися вони на зміну, — пише хроніст, — і дев’ять днів та дев’ять ночей творилося у тій клітці щось жахливе. Жінка то перекидалася на вовчицю і з несамовитою люттю кидалася на ґрати, намагаючись перегризти прути зубами, аж іскри сипалися, а то знову поверталася до свого людського образу і тоді гірко плакала, заламуючи руки, але з кожним днем і з кожною ніччю на вовчицю вона перекидалася усе рідше, аж поки на десятий день прокляття не опало з неї».

Відтоді подружжя Горошинських більше ніколи не зазнавали таких жахливих випробовувань. А пан Северин ще не раз приїжджав до них на лови, але завше, коли погляд його падав на руку господині, яку вона ховала у рукавиці з протезом, то ставало йому трохи моторошно і він відводив очі.