Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
Різника це ще дужче збісило і він, вхопивши ножа, одним махом відтяв водяникові пальця. Водяник засичав від болю і вигукнув:
— За це ти мені життям заплатиш! Вода тебе вб’є, хоч би ти й на сухому спав! Всюди тебе дістане!
Після того водяник зник, а відрубаний палець пострибав за ним. Тільки тепер різник отямився і схопився за голову. Що ж він начудив?!
З того дня різник і близько до води не підходив. Але одного вечора, надудлившись у корчмі, він прийшов додому в такому стані, що впав біля порогу і заснув. А вночі пішов дощ і вода з ринви потекла просто в роззявлений писок різника. Так він і втопився на сухому.
Водяникова файка
Раз на березі Полтви сидів собі парубок і вудив рибу. Була гарна сонячна погода, високо в небі співали жайвори, парубок вийняв з кишені файку, яку вирізав з вишневого дерева, натоптав її добрим коломийським тютюнцем і закурив. Коли це звідкись об’явився якийсь маленький чоловічок у куцій зеленій курточці, підійшов до парубка і сів поруч.
— А що, — питає, — ловиться рибка?
— Де там... годину вже пражуся, а хоч би який пічкур вчепився.
Чоловічок вийняв з кишені файку з мідним вічком, таким блискучим, що в ньому грало сонце, і теж закурив. Парубок, як побачив ту чудову різьблену файку, уже не годен був очей відвести від неї.
— Гарна файка, правда? — спитав чоловічок.
— Дуже гарна. Особливо те вічко. Такі вічка тільки на купованих файках бувають, а моя що — я сам її з вишні вирізав.
— Але ваша файка теж не зла. Має особливий вишневий присмак, нє?
— Що є, то є. Але ваша — аж око сліпить. Правдива — панська.
— То, може, поміняємося?
— Жартуєте? Ваша немалі гроші коштує...
— Але я б хотів мати в писку цей вишневий присмак. А щоби ви не чулися, що мені щось винні, то до своєї файки додайте ще мені тютюну. Дуже вже файно пахне.
Парубок згодився. Розмінялися вони люльками, і чоловічок відразу став з насолодою пахкати, а потім підскочив, перекрутився у повітрі і — плюсь! — у річку. Парубок отетерів од несподіванки. Та за мить з води вигулькнула мокра голова водяника і пролунав радісний сміх:
— І-хі-хі-хі-хі! О-хо-хо-хо-хо! Е-хе-хе-хе-хе! Ой, умру! Ой, лусну від сміху! Але ж ти гарно помінявся! Подивися, що ти в руках тримаєш!
Парубок зирк — а в руці у нього засушена жаба замість файки. Шпурнув її з огидою у воду і зітхнув:
— Ну, що ж видно так судилося. Нічого, другу виріжу.
— То ти на мене не гніваєшся?
— А чого там гніватися? Я сам собі винен.
— Ти мені подобаєшся. Зачекай хвильку, — і з тими словами водяник булькнув під воду, а коли випірнув знову, то викинув на берег великого сома. — А завтра приходь із шапликом, то я тобі щук накидаю. А як будеш мене тютюнцем постачати, то ніколи без риби не лишишся.
З тих пір вони й затоваришували.
Водяник Шпек
На Замарстинові, де Полтва розливалася широким руслом і розбігалася рукавами, творячи розлогі заплави, жив водяник Шпек. Як його звали насправді ніхто не знав, а Шпеком його прозвали місцеві мешканці, бо він їм нагадував німця Ганса Шпека, який мав тут пекарню. І тому, коли хтось згадував у розмові Шпека, то співбесідник одразу уточнював: «А перепрошую, котрий то Шпек? Той, що пекар, чи тамтой — бодай не згадувати?».
Йшла якось дівчина понад Полтву і побачила у заплаві кольорові стьожки. Води там було жабі по коліна, що навіть трава подекуди з води стирчала. От дівчина, не довго думаючи, закасала спідницю і полізла за тими стьожками у воду. Та тільки вхопила їх рукою, як щось її за ногу вхопило і стало тягнути на глибину.
Дівчина почала несамовито кричати, а що голос мала неабиякий, то зачули її і пастухи, і косарі та чимдуж побігли рятувати. А дівчина уже під водою опинилася. Коли її все ж таки вирятувала, дівчина вже не дихала.
На ту саме пору наспів якийсь чоловік у чорному плащі й чорному капелюсі і сказав, аби дівчину занесли до струмка, який витікав з-під пагорба. Чоловік вийняв з кишені великого ключа і став у його отвір наливати джерельну воду, а потім вливати її у вуста потопельниці. Після того, як упала дев’ята крапля, дівчина відкрила очі і жадібно вдихнула повітря. Вона ожила, і душа її вискочила з водяникового глечика.
Розлючений водяник висунув голову з води і став клясти на чім світ чоловіка. Він здогадався, що має справу з чорнокнижником.
— За те, що ти мені вкрав душу, я твою заберу, а тоді вже тобі ніхто не поможе!
Чорнокнижник вихопив з-за пояса батога, сплетеного з вербової лози і вимоченого у дев’яти струмках, та як почав шмагати водяника, той заверещав, закувікав і щез.
Духи Львова
Як козаки взяли Високий Замок
У нижній частині Стрийського парку неподалік від озерця протікає невеличкий потічок з надзвичайно чистою водою. Цей потічок має свою цікаву історію.
Коли в 1649 році козаки облягали Львів, гетьман Хмельницький дав наказ штурмувати в першу чергу Високий Замок. Керувати штурмом доручив Максиму Кривоносу. А треба сказати, що Кривоніс був великим лицарем і характерником, якому не могла протистояти жодна фортеця. Проте напередодні облоги він був важко поранений і не міг керувати штурмом так, як то було звикле. Три дні повстанці штурмували Високий Замок, та ніяк не могли його взяти, неначе їм щось заважало. То порох до рушниць і гармат підмокне, то драбини ламаються, то тятиви на луках рвуться. Ці невдачі так засмутили Кривоноса, що на третю ніч він навіть не склепив очей, розмислюючи над різними фіґлями, які б допомогли узяти замок.
І ось щойно дзиґар на вежі Львова вибив північ, у шатрі з’явилася якась таємнича постать. При тьмяному світлі свічок годі було роздивитися хто це, та коли незнайомець наблизився, Максим побачив кремезного козака в старосвітському строї з коштовною булавою за поясом. Через всю шию від вуха до вуха в нього тягся широкий червоний шрам.
— Що ви за один? — зірвався Кривоніс, хапаючись за пістоля. — Як вас варта пропустила?
— Я — Іван Підкова, гетьман, страчений ляхами у Львові. І мене, крім вас, ніхто не годен уздріти. Я прийшов помогти. Але перед тим мушу оповісти одну пригоду. Багато років тому, коли Львів був руським городом, забрів сюди один пустельник. Коли підійшов під міську браму, вона вже була замкнена. А був тоді суворий припис, аби кожен, хто приходив до міста після закриття брами, ночував за містом. Як на те лиха злива так періщила, що пустельник почав проситися у вартових пустити його до міста. Врешті один молодий десятник пошкодував старого і наказав спустити мотузяну драбину та підняти старого на мур. А що пустельник був дуже стомлений дорогою, дозволили йому переночувати у вартівні. Але вранці з’явився сотник і дуже розгнівався тим, що вартові порушили закон, та звелів зопалу скарати десятника на горло. Бо, мовляв, таким чином міг і шпигун до міста пробратися. Пустельник тоді пригрозив, що коли десятника стратять, він прокляне місто. Сотник скорився і помилував десятника. В подяку за це пустельник проголосив, що місто Лева жоден ворог не зруйнує.
— Стривайте, пане Йване, — перебив Підкову Кривоніс. — Тота історія займава, але чей же не задля неї ви мені явилися?
— А то вже як сказати. Адже Хмельницький вчився колись ві Львові, історія ся йому добре знана, а через те він і не штурмує міста. Не мені вам казати, як гетьман щиро вірить усіляким ворожбитам та пророкам.
— Але ж тоді виглядає так, що Львова ми ніколи не візьмемо?
— Самого міста не візьмете. Але Високий Замок можна здобути. Коли мене ляхи полонили, я заповів свою шаблю забити в землю між пагорбів коло потоку Сорока. В ній схована моя сила. Я можу показати тобі це місце. Коли добудеш мою шаблю, на тому місці заб’є джерело. А як вип’єш з нього води і вмиєшся нею, то отримаєш таку силу, що зможеш захопити Високий Замок. Але мусиш вибирати: коли захопиш Замок, то через декілька днів помреш, а коли відмовишся — залишишся жити.