Легенди Львова. Книга друга

— Але ж прецінь ідете сватати не водяничку, а панну з пурєдної родини. Послухайте мене, старого, вже не їдного-м засватав, але ще ніхто не мав ані щучого, ані псячого хвоста за капелюхом.

Врешті водяник погодився, викинув щучого хвоста у річку, а почепив павичеве пір’я з кінського султана. Потім сів у карету, Мартин цьвохнув батогом, і пішли коні учвал, аж курява заклубочилася. Незабаром і до млина під’їхали. Мельник саме останню підводу з борошном відправив і обтрушувався, плескаючи себе по боках, а білі хмарки злітали догори і плили за вітром.

— Дай Боже здоров’я, — привітався Мартин. — Як ся маєте?

— Та нівроку, пане Мартине. А то що ви мені за пугало привезли?

— А то, — знітився Мартин, — то я вам жениха привіз. Чейже видите, в якій кареті приїхали-сьмо до вас.

Мельник примружив очі і розреготався:

— Та йдіть! Жартуєте?

— Які тут жарти! — обурився водяник. — Я вашу дівку давно вже пригледів. Роботяща та й не бідна. І я теж при маєтку. Повну скриню маю золота і срібла, і різних коштовностей, що по топельцях мені дісталися. Двісті років збираю, не тринькаю, по корчмах не пропиваю. А тепер собі подумав, що якраз мені пора і жінку собі завести.

— Настуню! — гукнув мельник доньку. — Ану ходи полюбуйся на жениха. Бо я такий батько, що нікого неволити не буду. Як си вподобаєш, то хоч зараз їдь з ним на мочарі та на болота і плодіть пуголовків на всі ставочки.

Хіба тільки Мартин здогадався, що мельник лаха дере, бо водяник сидів із серйозною міною і чекав на наречену. А коли вона вийшла, то Мартин уже ледве сміх стримував, бо мельниківна була таки дебела дівка, а водяник їй сягав лише до пупа. Вона підійшла до карети, взяла руки в боки і підморгнула до жениха весело:

— Ой, горобчику ж ти мій! Ану йди до мамусі на ручки. Най я тебе пригорну та приколишу.

— А що, доню, — каже мельник, — коли тобі отаке ку-ку до смаку, то бери поки дають. А то інші розберуть. Будете собі сидіти в болоті і удвійку квакати, а я буду слухати та милуватися.

— Перепрошую, — обурився водяник. — Я не якесь там болотяне чудисько. Я в Сороці живу і то моя вода лотоки вам крутить.

— А що — як дістанеш облизня, то воду мені не пустиш?

— А таки що не пущу.

— Ов, диви який! Ще мене страхати буде! Та ти моїй доньці так пасуєш, як зайцю п’ята нога. Та тут вже не один парубок обцаси збиває, а не тобі, жабі пулькатій, доньку мою сватати. Знайся кінь з конем, а віл з волом.

— Ей, та перестаньте ображати, — втрутився Мартин, — ми ж тільки прийшли спитати. Як нє, то нє, то ми зі своїм вісьта-вйо назад. А він же вам нічого злого не зробив.

— А во вже страхати почав! Воду, каже, не пустить!