Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
— Але ж прецінь ідете сватати не водяничку, а панну з пурєдної родини. Послухайте мене, старого, вже не їдного-м засватав, але ще ніхто не мав ані щучого, ані псячого хвоста за капелюхом.
Врешті водяник погодився, викинув щучого хвоста у річку, а почепив павичеве пір’я з кінського султана. Потім сів у карету, Мартин цьвохнув батогом, і пішли коні учвал, аж курява заклубочилася. Незабаром і до млина під’їхали. Мельник саме останню підводу з борошном відправив і обтрушувався, плескаючи себе по боках, а білі хмарки злітали догори і плили за вітром.
— Дай Боже здоров’я, — привітався Мартин. — Як ся маєте?
— Та нівроку, пане Мартине. А то що ви мені за пугало привезли?
— А то, — знітився Мартин, — то я вам жениха привіз. Чейже видите, в якій кареті приїхали-сьмо до вас.
Мельник примружив очі і розреготався:
— Та йдіть! Жартуєте?
— Які тут жарти! — обурився водяник. — Я вашу дівку давно вже пригледів. Роботяща та й не бідна. І я теж при маєтку. Повну скриню маю золота і срібла, і різних коштовностей, що по топельцях мені дісталися. Двісті років збираю, не тринькаю, по корчмах не пропиваю. А тепер собі подумав, що якраз мені пора і жінку собі завести.
— Настуню! — гукнув мельник доньку. — Ану ходи полюбуйся на жениха. Бо я такий батько, що нікого неволити не буду. Як си вподобаєш, то хоч зараз їдь з ним на мочарі та на болота і плодіть пуголовків на всі ставочки.
Хіба тільки Мартин здогадався, що мельник лаха дере, бо водяник сидів із серйозною міною і чекав на наречену. А коли вона вийшла, то Мартин уже ледве сміх стримував, бо мельниківна була таки дебела дівка, а водяник їй сягав лише до пупа. Вона підійшла до карети, взяла руки в боки і підморгнула до жениха весело:
— Ой, горобчику ж ти мій! Ану йди до мамусі на ручки. Най я тебе пригорну та приколишу.
— А що, доню, — каже мельник, — коли тобі отаке ку-ку до смаку, то бери поки дають. А то інші розберуть. Будете собі сидіти в болоті і удвійку квакати, а я буду слухати та милуватися.
— Перепрошую, — обурився водяник. — Я не якесь там болотяне чудисько. Я в Сороці живу і то моя вода лотоки вам крутить.
— А що — як дістанеш облизня, то воду мені не пустиш?
— А таки що не пущу.
— Ов, диви який! Ще мене страхати буде! Та ти моїй доньці так пасуєш, як зайцю п’ята нога. Та тут вже не один парубок обцаси збиває, а не тобі, жабі пулькатій, доньку мою сватати. Знайся кінь з конем, а віл з волом.
— Ей, та перестаньте ображати, — втрутився Мартин, — ми ж тільки прийшли спитати. Як нє, то нє, то ми зі своїм вісьта-вйо назад. А він же вам нічого злого не зробив.
— А во вже страхати почав! Воду, каже, не пустить!
— Та мусів щось казати, коли ви його на кпини взяли.
— А що він хотів почути? Як світ світом ще ніхто людської доньки за нечисту силу не віддавав.
— Не зарікайтеся, — помахав пальцем водяник. — На моє все одно вийде. Завертайте, пане Мартине, коней, нема тут з ким балакати. А ви ще пожалкуєте.
— Іди-іди, мокра жабо, а то ще собак спущу!
Так ото й повернулися Мартин із водяником ні з чим. І хоч який лютий був водяник, але обіцянки дотримав і виніс Мартинові торбу коропів і торбу раків та красно подякував.
— Ей, — поплескав його по плечах старий, — не майте йому за зле. То ж і справді диво невидане, аби за водяника доньку віддати.
— Я вам, пане Мартине, скажу одне: не мине року, а та дівка буде моєю, а мельника тут і сліду не лишиться.
Мороз пішов поза шкіру Мартинові, але що буде з водяником сперечатися. Попрощалися і кожен подався до свого дому.
Не минуло багато часу, а чує Мартин, що мельник має неабиякий клопіт, бо потік Сорока раптом змінив своє русло. Не крутяться вже лотоки, стоїть млин, люди збіжжя до іншого млина возять. Вже пробував мельник прокопати рівчак, аби воду до свого млина пустити, та що за день прокопає, те за ніч якась мара засипле. А одного спекотного дня пішла мельниківна з дівчатами купатися і втопилася — вир її затягнув з такою силою, що й скрикнути не встигла. І то в Сороці, де відвіку ніхто вирів не бачив.
Так ото справдилося водяникове віщування. Мельниківна таки стало йому жінкою, але вже на тім світі, а мельник мусів розібрати млина й переїхати в інше місце. І тільки стосунки старого Мартина і водяника не змінилися, частенько їх бачили вечорами на березі, як вони файки смалять та гуторять про своє.
Як водяник ласував горохом
З тим самим водяником, що жив у потоці Сорока була ще й така пригода. Полюбляв він влаштовувати у себе забави і частенько запрошував до себе у гості інших водяників, котрі з’їжджалися до нього з усіх ставів та потоків Львова і околиць.
А попри самий потік мав один чоловік город, на якому рясно зародив горох. От водяники той молоденький горошок так собі вподобали, що кілька ночей підряд ним ласували, а при тім ще й чимало потолочили.
Чоловікові врешті-решт це обридло, хоч він і не знав, хто краде горох, і одної ночі вирішив вартувати своє поле. Розпалив вогонь і став варити горохову зупу. Коли вона доварилася, чоловік спробував її на смак і побачив, що бракує солі. Він пішов до хати за сіллю, а повернувшись, застав біля вогню кількох маленьких водяників, які варили жаб, насилених на галузки. Вони їх опускали в окріп, виймали, уважно розглядали і задоволено прицьмакували.
— А ви що тут робите? — вигукнув господар.
— Зупку собі файну готуємо, — засміялися незвані гості.
— Мало того, що горох мій крадете, то ще й зупу зіпсували!
Підскочив до одного і спробував його підняти та до води пожбурити, але не зміг від землі відірвати, такий був тяжкий. А водяники тим часом з’їли своїх жаб і взялися до зупи.
— Ай-я-яй, яка добра! — хвалили вони зупу. — Навариста! Хочеш спробувати? Без жабок твоя зупа ніц не варта, а з жабками — цимес!
Господар сплюнув зі злості і вернувся до хати, а наступного дня подався до старої знахарки і пожалівся на свою біду. А та йому порадила зв’язати з вербових лоз віника, намочити його у дев’яти різних водах, а тоді періщити усіх, хто під руку попаде, приказуючи: «Раз! А раз! А раз!».
— Та щоб не казав-єс ані «два», ані «три», — попередила знахарка, — бо тоді вони тебе так відшмагають, що будеш добре пам’ятати.
Уночі чоловік засів у кущах зі своїм віником, і тільки-но водяники внадилися до гороху, як він вискочив та почав їх лупцювати по спинах, приказуючи: «Раз! А раз!»
— Чому не кажеш «два»? — кричать йому водяники.
А той не слухає, тільки б’є та б’є. Водяники кричать:
— Два!!!
А чоловік:
— Раз! А раз! А раз!
Бив так, що той віник йому потрощився на цурки, аж тоді покинув, і водяники порозбігалися, посідали у свої брички і дали такого драпака, що більше їх тут ніхто не бачив. А водяник, що жив у Сороці, уже по чужих городах не шастав.
Водяників палець
Раз до різника, що торгував м’ясом на площі Теодора, що лежала між вулицями Полтв’яною, Медовою, Старотанденною і Вугільною, завітав водяник, що мешкав у Полтві. Був цілком пристойно вбраний, тільки що мокрий. Різник якраз того дня був не в гуморі, бо торг йому не йшов, усі покупці тільки те й робили, що ціну збивали.
— Та шо я до хулєри зароблю, якщо ціну спущу, га? — кричав він спочатку сам до себе, а потім до водяника.
Але той не звертав на його крики уваги і тільки тицяв пальцем, який йому кусень м’яса зважити.
— Та шо ви мені пальцями тицькаєте! — нервувався різник. — Шо ви мені тицькаєте?
Але водяник продовжував мовчки вказувати пальцем на м’ясо, яке вибрав. Це різника так розлютило, що він пригрозив:
— Як не перестанете мені тим пальцем тицькати, то втну! Бігме втну! Шоб я так жив!
Та на водяника ці крики не робили жодного впливу, він цілком спокійно тримав націленого пальця на тлустий кусень полядвиці.