Легенди Львова. Книга друга

Аж от нарешті закурилося на гостинці, і до церкви під’їхало з десяток заквітчаних бричок, запряжених вороними кіньми. Усі тільки ахнули, побачивши, яка молода гарна. А яке коштовне вбрання було на всіх, хто з нею прибув! Здавалося, що то приїхало неабияке панство.

Корній узяв дівчину за руку і повів до церкви, а дорогою поцікавився, як же її звати.

— А як ти сказав священикові?

— Сказав, що ти Олена.

— Так і є, — усміхнулася вона.

Корній здивувався, але змовчав, та коли вони пішли до сповіді, дівчина сказала, що вже висповідалася і вдруге цього робити не збирається. Парохові усі ці дивацтва вже обридли і він тільки рукою махнув. Висповідав Корнія і почав молодих шлюбувати. Час від часу мружив очі, тер їх кулаками і мовби хотів уважніше приглянутися до молодої та її родини. Здавалося, ніби він не вірить власним очам, але що йому там ввижалося, так ніхто й не довідався, а сам панотець нікому з тим не звірився — мало що старим очам примариться.

Родичі молодої приїхали не з порожніми руками, а привезли з собою багацько наїдків та напоїв, яких ще в Зубрі ніхто ніколи не бачив. Відразу було видно, що то заможна родина. Дивно тільки було, що їли вони і пили лише те, що самі з собою привезли, а іншого вгощення не торкалися. Панотець і тут, сидячи за столом, мружив очі, тряс головою і, мовби очам своїм не вірив. Щось він бачив таке, що іншим було недоступне, але, вважаючи, що це тільки марево, нічим себе не зрадив.

По весіллі батьки Олени залишили молодому подружжю багато грошей, і зажили вони без жодних клопотів. Мельник навіть віддав свого млина в оренду, бо більше вже не потребував у ньому сидіти.

Минали роки, в молодої сім’ї з’явилися діти, батьки Оленині не забували їх провідувати і дарувати гостинці та гроші, і ніщо не віщувало якихось особливих змін.

Та от старий парох, відчуваючи свою смерть, закликав Корнія до себе і нарешті признався у тому, що йому ввижалося під час шлюбу й весілля. А бачив він якихось дивних істот, а не людей, а на столах поруч з людськими звичними стравами стрибали жаби, тріпалися пуголовки, снували павуки, повзали мухи і жуки, звивалися гусінь і хробаки. Що то могло бути, парох не міг пояснити, але на всяк випадок дав Корнію святе миро і сказав, аби той помастив ним очі, коли приїдуть батьки дружини.

Корній так і вчинив. Діждавшись приїзду старих, він помастив миром очі, і вмить його охопив жах: Він побачив не людей, а волохатих істот, які лише скидалися на людей, але були геть зарослі шерстю і мали довжелезні носи та короткі хвости з китичкою. Волохатою була і його Олена, і ніс у неї був, як ковбаса, а з-під сукні визирав хвіст. Вона і близько не була такою красунею, яка йому раніше ввижалася. Та найстрашніше виявилося те, що й діти їх були вкриті шерстю, хоч і не такою густою, і носики у них були менші, і хвостики, але все ж вони не були людьми. А серед гостинців, які привезли тесть і тестьова, було саме сміття — шматки моху, кори, кошики, повні жаб, жуків і всілякої нечисті.