Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Культурология » Легенди Львова. Книга друга
Легенди Львова. Книга друга - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Легенди Львова. Книга друга

Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:

Другий том «Легенд Львова» — продовження книги, яку так полюбили львів’яни і яка уже перекладена чеською та польською.
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
1 ... 11 12 13 14 15 16 17 18 19 ... 55
Перейти на страницу:

Аж от нарешті закурилося на гостинці, і до церкви під’їхало з десяток заквітчаних бричок, запряжених вороними кіньми. Усі тільки ахнули, побачивши, яка молода гарна. А яке коштовне вбрання було на всіх, хто з нею прибув! Здавалося, що то приїхало неабияке панство.

Корній узяв дівчину за руку і повів до церкви, а дорогою поцікавився, як же її звати.

— А як ти сказав священикові?

— Сказав, що ти Олена.

— Так і є, — усміхнулася вона.

Корній здивувався, але змовчав, та коли вони пішли до сповіді, дівчина сказала, що вже висповідалася і вдруге цього робити не збирається. Парохові усі ці дивацтва вже обридли і він тільки рукою махнув. Висповідав Корнія і почав молодих шлюбувати. Час від часу мружив очі, тер їх кулаками і мовби хотів уважніше приглянутися до молодої та її родини. Здавалося, ніби він не вірить власним очам, але що йому там ввижалося, так ніхто й не довідався, а сам панотець нікому з тим не звірився — мало що старим очам примариться.

Родичі молодої приїхали не з порожніми руками, а привезли з собою багацько наїдків та напоїв, яких ще в Зубрі ніхто ніколи не бачив. Відразу було видно, що то заможна родина. Дивно тільки було, що їли вони і пили лише те, що самі з собою привезли, а іншого вгощення не торкалися. Панотець і тут, сидячи за столом, мружив очі, тряс головою і, мовби очам своїм не вірив. Щось він бачив таке, що іншим було недоступне, але, вважаючи, що це тільки марево, нічим себе не зрадив.

По весіллі батьки Олени залишили молодому подружжю багато грошей, і зажили вони без жодних клопотів. Мельник навіть віддав свого млина в оренду, бо більше вже не потребував у ньому сидіти.

Минали роки, в молодої сім’ї з’явилися діти, батьки Оленині не забували їх провідувати і дарувати гостинці та гроші, і ніщо не віщувало якихось особливих змін.

Та от старий парох, відчуваючи свою смерть, закликав Корнія до себе і нарешті признався у тому, що йому ввижалося під час шлюбу й весілля. А бачив він якихось дивних істот, а не людей, а на столах поруч з людськими звичними стравами стрибали жаби, тріпалися пуголовки, снували павуки, повзали мухи і жуки, звивалися гусінь і хробаки. Що то могло бути, парох не міг пояснити, але на всяк випадок дав Корнію святе миро і сказав, аби той помастив ним очі, коли приїдуть батьки дружини.

Корній так і вчинив. Діждавшись приїзду старих, він помастив миром очі, і вмить його охопив жах: Він побачив не людей, а волохатих істот, які лише скидалися на людей, але були геть зарослі шерстю і мали довжелезні носи та короткі хвости з китичкою. Волохатою була і його Олена, і ніс у неї був, як ковбаса, а з-під сукні визирав хвіст. Вона і близько не була такою красунею, яка йому раніше ввижалася. Та найстрашніше виявилося те, що й діти їх були вкриті шерстю, хоч і не такою густою, і носики у них були менші, і хвостики, але все ж вони не були людьми. А серед гостинців, які привезли тесть і тестьова, було саме сміття — шматки моху, кори, кошики, повні жаб, жуків і всілякої нечисті.

Корній не міг стримати свого великого здивування і стояв, остовпівши, не знаючи, що має чинити. Лісниці, а то були вони, зауважили його стан і зрозуміли, що таємницю їхню розгадано.

— Ну, що ж, — озвався батько, — тепер ти знаєш, хто ми. Але ж ти любиш нашу дочку?

Корній мовчав, волохата і хвостата Олена не викликала у нього теплих почуттів, хіба страх. Тоді до нього підскочила мати і тернула йому по очах мокрою хустиною — враз видиво зникло і знову перед ним постали звичайні люди — і старі батьки, і вродлива дружина і чепурненькі кучеряві діти. А на місці жаб і жуків красувалися звичні смаколики.

— Корнію, — пригорнулася до нього Олена, — що з тобою?

З тих пір Корній часто поринав у задуму, а дружину, бувало, що й лупцював, а вона усе покірно зносила і ніколи йому ані словом не перечила. І це його особливо дратувало, бо хотів би, щоб і вона на ньому зірвалася та щоб нічого його не стримувало у його гніві. А ця покірність знезброювала, не дозволяла вирватися його люті до решти і він мусив носити її у собі до наступного разу.

Одне слово, йому тяжко було змиритися з тим, що породичався із лісницями. Але що мав робити? Та й старі їх усім необхідним забезпечували — не життя, а благодать. Як було з тим усім попрощатися?

Якось верталися Корній з Оленою з ярмарку, і їхня бричка застрягла у болоті. Скільки Корній не лупцював коней, скільки не смикав за віжки, мало сам не впрягався, та все намарне — бричка ані руш. І тут озвалася нарешті Олена:

— Що ж ти за чоловік, що такій дурниці не зарадиш?

— Ой, хто б що казав!

— Ну, гаразд. Доведеться тобі показати, як це робиться.

Вона підійшла до брички, одним різким рухом висмикнула колесо з болота і попхала бричку вперед. Коні виїхали на дорогу і стали. Корній роззявив рота і подих затамував.

— Ну що, поїхали? — спитала Олена, мовби нічого особливого не сталося.

— А... але ж ти й моцна кобіта! — пролопотів він. — Чого ж ти... чого ж ти...

— Що? Чого я тобі піддавалася, коли ти мене духопелив? Це тебе цікавить?

— А-ага... Ти ж могла мене одною рукою... як оцю бричку...

— Могла. Але знаєш, чому я цього не зробила? Тому, що ти батько моїх дітей і я кохаю тебе. Ось чому. А тепер поїхали.

Ну, відтоді Корній уже ніколи не смів руку на жінку підняти, а про те, ким насправді вона є, і думати перестав. Та й яка врешті-решт потреба про це думати. Головне ж у тім, що його очі бачать.

Плачка

Це вродлива жінка у білій, наче сніг, сукні і в чорній хустині на голові, з дуже сумним обличчям і заплаканими очима. З’являється вона найчастіше в будинках, де ніхто не мешкає, у пустих церквах, на руїнах. Бачать її також на полях після заходу сонця, як вона сидить на камені і зітхає, і заливається сльозами.

Понад сто років тому дорогою з Брюхович плентався убогий сліпець з хлопчиком-проводирем. Коли вони вийшли на Голоско, то хлопчик побачив стару перехняблену на один бік корчму без вікон і дверей, зарослу плющем та іншим хабаззям. Довкола корчми всихався колишній сад, який теж потопав у бур’янах. З будівлі долинало якесь хлипання, чиїсь нарікання, і сліпець подався туди, в надії на милостиню.

— Там самі руїни, — сказав хлопчик, — ніхто там не живе.

Але сліпець ішов на голос і, коли вони відчинили двері, то хлопчик побачив молоду жінку в жалобній сукні.

— Моліться! Моліться! Моліться! — промовила жінка і, сипнувши старому цілу жменю золотих монет, зникла.

Монети виявилися дуже старими і виглядали так, ніби сотні років пролежали у землі. А за кілька днів після цього почалася Перша світова війна. Та це й не дивно, бо Плачка частенько з’являлася саме перед якимсь нещастям, моровицею або війною, оплакуючи майбутні жертви.

Скарб у каплиці

Плачка може з’являтися також там, де закопані скарби. На Клепарові стояла колись стара понищена каплиця. Неподалік була убога хатина городника, який жив лише з того, що вдалося виростити на схилах пагорбів та вторгувати на ринку. Городник був дивакуватим чоловіком зі своїми усталеними примхами і звичками. Жив він самотою, цурався людей, а у вільний час намагався сяк-так підлатати каплицю, аби вона до решти не розвалилася.

У тій власне каплиці не раз люди бачили плачку. Чутки про її появу ширилися околицею, аж поки трійця личаківських батярів не вирішила прийти з лопатами до каплиці і спробувати пошукати скарбів.

Місцевість там була досить непривітна, похмура, людина з міста неодмінно почувала себе незатишно і тривожно, потрапивши туди, а старий городник своїм виглядом навіював тільки моторошність. А що вже казати про нічну пору, коли батяри вирушили за скарбами, аби ще перед першими півнями завершити задумане.

1 ... 11 12 13 14 15 16 17 18 19 ... 55
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)