Легенди Львова. Книга друга

Студент

Жив колись у Львові багатий купець Памфил, який торгував різними пахощами, спроваджуючи свій товар із заморських країв. Жив він собі від пуза, ні в чому не відмовляв, одна біда — не дав йому Бог дітей. Та, може, Бог знає, що робить, бо той Памфил був людиною заздрісною і не любив нікого світі, окрім себе.

Коли він уже добряче підтоптався, то тільки мовчки ходив поміж рядами полиць у своєму складі пахощів, відкорковував сулії з олійками, розвивав пакети сушених екзотичних рослин, вимішував нові пахощі у скляних посудинах. Але і без слів його помічники знали, чого він хоче.

Одного дня не прийшов на працю асистент Памфила, такий самий старигань, як і він. Виявилося, що попав під колеса воза, а по кількох днях помер. На похорони приїхав його брат зі своїм сином Павлом, котрий якраз мав починати університетські студії, і порадив Памфилу взяти молодого студента за помічника.

Поселився він у сутерині (напівпідвалі), а що в будинку усе пропахло парфумами, став відчиняти вечорами вікна. Якось, коли він чкурнув уночі через вікно на забаву, а вікно тільки прихилив, туди заліз злодій і виніс сулію ружаного олійку. Звичайно, що Памфил це помітив, і Павло змушений був обіцяти йому, що відшкодує втрату. Ось тоді він і почав шукати собі усяких робіт, а що заробив, віддавав старому.

У ті часи був звичай читати Псалтир коло небіжчиків усю ніч перед похороном. От і наймався студент Павло читати Псалтир. Співав дуже гарно, і пішла про нього слава, багато людей наймало його віддати останню прислугу небіжчикам.

Якось запросили його до покійного полковника, що жив на околиці у віллі, оточеній парком. Зустрів його якийсь старший віком дворак.

— Пане студенте, маєте читати Псалтир три ночі, будете вдень спати у сусідньому покої. Тут двері просто в сад, можете собі гуляти, як виспитесь. У їдальні на вас буде завше чекати їжа. Після третьої ночі одержите платню.

Покійник лежав весь у орденах та медалях. У куточку стояв столик з двома свічками та крісло. Павло примостився, розгорнув Псалтир та став підспівувати. Коли дійшов до слів: «Піде добро і блаженство за мною в жизні цій, і злину я навік у небесний рай», раптом згасла одна свічка, хоч усі вікна були замкнені.

На ратуші вибило опівніч. У двері щось гримнуло раз і вдруге. Павло зі страхом відчинив двері й побачив двох вояків із шаблями при боці. Вони засалютували й кажуть:

— Будемо з вами сидіти при нашому полковникові.

Сіли обабіч труни. Павло дивувався, звідки взялися крісла для них, було ж тільки одне, коло столика!

— Співайте далі, — кажуть вони Павлові.

Та тільки він продовжив співати, як тут знову стукіт у двері. Вояки ніби не чули і не рухалися, мусів Павло встати і відчинити, а там були дві дами у дорогих сукнях. Знову десь взялися крісла і вони сіли обабіч труни.

Після них з’явилося двоє коней, і коні теж стали обабіч труни. За ними прийшли два хорти, два коти, два орли і два соколи. Павло нічому вже не дивувався, тільки за кожним стукотом відчиняв і пускав нових жалібників. Йому здавалося, що не буде місця у кімнаті, як ще хтось надійде. Та вже ніхто не приходив, Павло співав далі, часом зиркнувши на дивних жалібників — ніхто з них не рухався.

Так минула ніч, почало сіріти. Павло підняв голову з-над Псалтиря — нікого вже не було, усі зникли.

Наступної ночі Павло знову сів читати Псалтир. І знову повторилось те, що й попереднього вечора. Прийшли вояки, дами, коні, хорти, орли, соколи, коти. І знову на світанку зникли.

На третю ніч усе те саме. І хоч Павло уже почав втрачати терпець, але борг перед Памфилом змушував його слухняно відчиняти двері перед усім тим звіринцем.

Та ось ще раз хтось гримнув у двері. За порогом стояв маленький чоловічок, хоч і не карлик, бо все у нього було пропорційне, мав сиву бороду, яка волочилася за ним, наче королівська кирея.

— Пересади мене через поріг, тільки вважай на бороду, — сказав він.

Павло спершу завинув бороду собі на лікоть, тоді підняв малого чоловіка і ледве не впав, бо був той вельми тяжкий. Як тільки поставив його на підлогу, карлик почав рости. Аж до стелі виріс, став таким велетнем, що довга борода вже тільки до землі сягала.

Десь взялося велике крісло, і велетень сів у нього.

— Тепер мене підголи й підстрижи, — наказав Павлові.

Вояки і дами тримали модницю з водою, мило, бритву і ножички. Хоч Павло був і високого зросту, але не міг сягнути голови велетня. Тоді леви й тигриці привели коней осідланих.

— Стань одною ногою на одного коня, другою на другого, — знову наказав велет.

Леви й тигриці загарчали, коні заіржали. Виліз бідний студент на коней, вхопив ножички і почав велета стригти. Спочатку обтяв довгі патли, що звисли мало не до пояса. Потому взявся за вуса і бороду. Потім намилив велетові обличчя та й підголив його так, як належить.

У ту мить десь на Замарстинові запіяв півень. З гуркотом повалився Павло на долівку. Коли підвівся, не було вже нікого. Стояла труна з небіжчиком, в куті столик і крісло, на столику Псалтир. Але долівка була встелена довгим сивим волоссям. Зібрав те волосся Павло та вклав до труни. Тоді сів і заспівав тихенько: «Помилуй м’я Боже, по великій Твоїй милості...»

Незадовго розвиднілось, у далеких кімнатах метушилися слуги. Двері відчинились, увійшла старша пані, певно, вдова. У руках тримала велику книгу в шкіряній оправі.

— Пане студенте, ви відважна й совісна людина. Дякую вам, що ви тут були. Тепер уже зможе мій покійний чоловік без страху йти на вічний спочинок і на суд Божий. Отут маєте сто золотих талярів та ще й ту книгу можете до музею за добрі гроші продати. Покійник займався магією, мав з тим багато клопотів. Завдяки вам звільнився від тих сотворінь, що їх викликав зі сторінок книги, та й ті сотворіння вже не будуть тинятися по білому світі.