Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
«Як можна було не дослідити місце?!» — подумки нагримала я на себе та знову кинулася вниз.
У Зінаїди Максимівни тим часом з’явилися новини.
— Ось! — переможно відчиняючи дверцята шафи, повідомила мені режисерка.
Довелося протиснутися повз Зінаїду Максимівну й залізти в шафу. Ось тобі й маєш! Виявляється, в фанері, що закривала тильний бік шафи, була проламана чимала дірка.
— Про цю дірку ми всі, звісно, знали. Щоразу бачили крізь неї стіну, коли вішали речі. Але ось про те, що до шафи є доступ ззовні…
У тому місці, яким шафа притискалася до стіни, колись було віконце. Крізь дірку, виявляється, було видно аж ніяк не стіну, а віконницю на ньому, котру, як встановилося в ході проведеного тут-таки експерименту, легко можна було відчинити, якщо стояти між дверима при вході до зали.
— Можливо, це вікно планувалося для встановлення освітлювального приладу. Скажімо, звичайного пістолета, — думала вголос режисерка. — Ми давно світимо згори, з рубки, тому й не здогадувалися про наявність за шафою цього вікна.
— Видно, все-таки хтось та здогадувався, — виправила я. — Пригадайте: звідколи тут стоїть ця шафа?
— Ой, та цілу вічність.
— Хто з акторів займається стільки років? — поставила я заздалегідь заготоване друге запитання, хоча не встигла ще переварити відповідь на перше. Виникла незручна пауза. По тому режисерка, видно, вирішила не зважати на мої дивацтва й продовжила свої душевні виливи.
— У тім-то й річ! — із виглядом одержимої Зінаїда Максимівна раптом заляпала в долоні. — У тім-то й річ, що наявність цієї дірки знімає підозри з моїх акторів. Принаймні, з тих, що були в залі. І це втішає! Надзвичайно втішає! Я б навіть сказала… — тут режисерка набрала в груди повітря і я мимоволі замружилася та затулила вуха руками. — У-р-р-а!!! — на весь голос прогриміла жінка, що годилася мені в матері, й навіть кілька разів для переконливості підстрибнула на одній нозі. — Я завжди вірила своїм акторам!
Не в змозі приховати власного скептицизму, я відстежувала вияв чужої радості. Не те, щоб я не була задоволена з приводу розвіяних підозр щодо трупи… Просто тепер коло підозрюваних із усіх, хто в момент підкидання записки перебував у глядацькій залі, розширювалося й включало тих, хто був поза цим приміщенням. А якщо за час мого перебування в БК на вулиці не сталося якого-небудь страшного НП, то таких, безперечно, було значно більше. Погодьтеся, радіти в такій ситуації здавалося, щонайменше, нерозумним.
— Стривайте, — цієї миті я дещо пригадала. Адже ця дівчинка… Ксенія… Слухайте-но, я зараз точно пам’ятаю, що між тим, як вона вийшла з зали, й тим, як ляснули другі двері, що виходять у коридор, минуло досить багато часу. Я ще подумала, що дівчинка намагається заспокоїтися, перш ніж показатися людям на очі…
— Ксенія?! — Зінаїда Максимівна стала раптом дуже серйозною. — Ні. Я не думаю… Але, — режисерка напружено завмерла, — до речі, в неї ж був чорний маркер. Ми ще всі сміялися, мовляв, ну ось, у режисера з’явилися наслідувачі.
— Негайно треба поговорити з Ксенією, — із швидкістю, зайвою для холоднокровного детектива, яким хотіла здаватися, випалила я.
— Може, поговорите все-таки з нашим спонсором? — тактовно нагадала мені режисерка, знову акцентуючи увагу на тому, що моя участь у справі поки що під сумнівом. — Тим більше, що він — батько Ксенії.
Розділ про те, як сищики знаходять схованку, а неприємності — сищиків
— Ізидь, зникни, випаруйся!!! — кричала я у відчинене вікно свого «Форда» вже за двадцять хвилин по описаних вище подіях.
Настуся корчилася від реготу на пасажирському сидінні, а невгамовна Тигра й не думала реагувати на мої прохання. Здається, обидві вважали, що я це несерйозно. Справді, кому спало б на думку, що товариство Істоти може виявитися небажаним? Із воістину героїчним спокоєм вона вислуховувала черговий потік слів, який свідчив про те, що в даний момент допомога мені не потрібна, дегенеративно хихотіла, вважаючи все сказане кумедним жартом, і затято переслідувала мене й далі на… ядучо-зеленому моторолері. Так-так! У годину пік старовинні вулички центру ставали особливо вузькими, і старому «Фордові» просто не було де розігнатися. Від пробки до пробки, від чергового відчиненого люка до регулювальника, що взяв керування перехрестям у свої руки, я добиралася, відриваючись від переслідувачки. Але жахливий моторолер знову й знову наздоганяв мене під час вимушених зупинок.