Ольга Токарчук. Останні історії

Кілька років тому, на останні свята з мамою, купила їй перстень. Чи це добра ідея купувати старій мамі перстень? Золотий, вузенький, з бірюзою. Мама любила бірюзу — це камінь дітей. Насправді вона ніколи не переставала бути дівчинкою. Іда пам’ятає, коли, маючи п’ятнадцять років, зрозуміла, що вже переросла власну маму, перегнала її і відтоді, за неписаною угодою, це вона стала мамою власної матері. Але перстеник зсувається з пальців. Мама задоволена, приміряє його, сидячи на ліжку, перстень підходив тільки для вказівного пальця. Це виглядає несерйозно, як жарт. Крутить пальцем, все, що робить, є якимось неприємним, іронічним дурним жартом. Перстень втрачає свою цінність, зникає висока ідея, згідно з якою він мав стати символом поєднання чи навіть заручин з нею, з власною мамою.

Мешкаючи далеко від матері, Іда могла поїхати до неї тільки нічним потягом, дивний фальшивий вид подорожі, який не дає доказів, що справді переміщуєшся у просторі. Сідала на Центральному Вокзалі в нічний потяг, випивала пиво, щоб могти заснути на полиці та западала в липкий, неспокійний розгойданий сон. Наприкінці подорожі завжди світало і потяг повільно в’їжджав в інший порожній, гористий світ, позбавлений справжнього міського горизонту, створеного людською рукою, на замовлення людини. Цей світ був нелюдський: великий, відкритий, розмитий. Щоб із містечкового вокзалу доїхати до села, треба було брати таксі, заплатити за нього маєток, а потім ще довго йти під гору вузькою стежкою. Тому всі подарунки мусили бути невеликими і легкими.

Цілувалися при зустрічі, як сусідки — терлися щоками. Мама тішилася шоколадом і косметичними дрібничками. Потім пили каву, і мама переповідала їй сільські плітки. Завжди злостива й іронічна. Говорила по-своєму, плутаючи польські й українські слова. Колись Іда не могла того зносити, а тепер призвичаїлася — “особлива риса її мами” — так само, як її дрібне тіло, як її нервові рухи, як її хихотіння.

Уже після всього, після тих замерзлих місяців, після похорону батька, мама заявила, що вже звідти виїжджає.

— Куди, мамо? — запитала її.

— До тебе.

Але нікуди не поїхала. Сказала, щоб дали їй спокій. Лягла на ліжку зі свого боку, рука під головою; друга половина ліжка була рівненько застелена холодним слизьким покривалом із китицями. Сказала також: “Тримав мене старий стільки літ на тій горі, як у в’язниці”. Щось на зразок того. Іді стало прикро, так не можна говорити про померлих, про них завжди говорять добре. Ні, ні, нічого їй не є, але хоче трохи полежати. Не затримувала Іди. Не запитала ні про Маю, ні про її малого синочка, не глянула на гроші, які донька поклала для неї у конверті, батькова страхівка і трохи власних, від доньки для мами. Іда не знала, що має робити. Ходила батьківським домом і бачила, що смерть запанувала тут не на жарт. Була як мороз, як липкий теплуватий іній, що вкрив мікроскопічним шаром кожен предмет, проліз у щілини між кахлями, розхитав дверні завіси, відтоді скаржилися при кожному русі. Іда взяла стару олію, вже зіпсовану, як більшість продуктових запасів, і маслянкою від швейної машинки повільними краплями заливала її у завіси. Це не дуже допомогло. Відірвалася клямка від вхідних дверей, перегорів шнур від нічника, засохли пеларгонії. У фаянсових посудинах на кашу і борошно залягли павуки, у шафі на білизну Іда знайшла мишаче гніздо. Із північного боку, там де стіна мала нахил, розцвів великий брунатний гриб — нагадував лице Христа, яке має з’явитися людям перед кінцем світу. Спочатку думала, що всьому можна дати раду — вода з милом, щітка (навіть не мали порохотяга), викрутка і добрий порошок доля чищення. Була весна, ставало щораз тепліше. Але потім виявилося, що це щось більше, щось інше — дім помирав, втратив опірність і піддався тим малим і великим ударам, як людина, що носила в собі смертельну хворобу і раптом зрозуміла, що нема вже за що боротися.