Голодні ігри
- Автор: Коллинз Сьюзен
- Серия: Голодні ігри #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-617-538-027-7
- Переводчик: Уляна Григораш
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Голодні ігри». Краткое содержание книги:
Ми не їли м’яса от уже кілька місяців. Коли мама побачила зайця, здається, вона прийшла до тями. Підвелася, оббілувала тушку і поставила м’ясо тушитися з зеленню, яку назбирала Прим. Потім вона знову впала в заціпеніння й лягла, та коли м’ясо зготувалося, ми з Прим змусили її поїсти.
Ліс став нашим рятівником, і що не день, то далі я заглиблювалася в нього. Спочатку боялася, але потім твердо вирішила, що ми більше не голодуватимемо, і на зміну страху прийшла рішучість. Я крала яйця з гнізд, сіткою ловила рибу, іноді мені вдавалося підстрелити білку чи зайця, а ще я збирала різноманітні трави й корінці, що росли у мене під ногами. Хоча з рослинами треба бути обачним. Звісно, більшість із них їстівні, але достатньо раз помилитися — і тобі гаплик. Я двічі перевіряла кожну рослину, перш ніж з’їсти її.
І ми вижили.
Спершу за найменших ознак небезпеки — віддаленого виття чи хрускоту гілки — я миттю мчала назад до паркана. Потім почала рятуватися на деревах — диким собакам швидко набридає чекати внизу й вони забираються геть, а ведмеді й пуми живуть у дрімучих хащах: мабуть, їм не до вподоби кіптявий сморід нашого округу.
Восьмого травня я пішла до Будинку Правосуддя й підписалася на тесери. Я притягнула додому свій перший пайок зерна й олії в дитячому візочку Прим. Тепер щомісяця восьмого числа я мала право на пайок. Звісно, я не припиняла полювати і збирати трави. Зерна було недостатньо для того, щоб вижити, а треба ж було купувати ще й інші речі — мило, молоко, нитки. Те, без чого ми могли обійтися, я продавала на Горні. Спочатку було страшно йти туди без батька, але люди поважали його і тому прийняли мене. Зрештою, дичина — це м’ясо, і байдуже, хто її вполював. Також я почала ходити до будинків багатих містян і продавати їм упольоване. Я намагалася згадати все, чого навчив мене батько, дещо тямила сама. Різник, наприклад, купує тільки зайців, із білками до нього не ходи. А от пекар любить білок, але він купує їх тільки тоді, коли його дружини немає поруч. Старший миротворець обожнює диких індиків. А от у мера пристрасть до суниць.
Якось наприкінці літа я купалася в озері, й мою увагу привернули високі рослини, що стирчали з води навколо мене. їхні листочки були подібні до наконечників стріл, і цвіли вони білими квітками з трьох пелюсток. Я пірнула під воду і стала навколішки, мої пальці швиденько перебирали м’яку глину, що вкривала дно озера, і раптом знайшли жменьку бульбинок. Маленьких блакитнуватих бульбинок: якщо зварити їх або спекти, то вони не гірші, ніж картопля. «Катніс», — мовила я вголос. Рослина, на честь якої мене назвали. Це стрілолист, а «катніс» — стара індіанська назва. Я немов знову почула веселий голос батька: «Якщо тобі вдасться знайти себе, ти ніколи не помреш із голоду». Наступні кілька годин я копирсалася на дні озера тичкою і пальцями ніг, аж поки не назбирала достатньо бульбин. Увечері в нас було справжнє свято — риба з бульбинами стрілолиста. И уперше за останні кілька місяців ми всі по-справжньому наїлися.
Потроху мама оговталася. Вона почала прибирати, куховарити, консервувала на зиму дещо з того, що я приносила. Потім люди почали приходити до неї по ліки. Вони приносили щось навзамін або платили грошима. Одного дня я почула, як вона співає.
Прим мало не збожеволіла від щастя, що з мамою знову все гаразд, а я тільки спостерігала: чекала, коли вона знову відвернеться від нас. Я їй не довіряла. І десь у глибині душі ненавиділа її за виявлену слабкість, байдужість, за всі місяці, коли ми були змушені дбати про себе самі, коли ми ледь не померли з голоду. Прим пробачила їй, а я ні. Я відгородилася від матері, звела між нами високий мур, щоб захиститися від неї. Ніколи не буде так, як раніше.
Що ж, скоро я помру, і вже нічого не змінити. Я згадала, як кричала сьогодні на неї в Будинку Правосуддя. Хоча потім я сказала, що люблю її. Може, одне врівноважило друге?
Я ще трохи постояла біля вікна: хотіла знову відчинити його, але не була певна, чи можна це робити на такій високій швидкості. Десь далеко блимали вогні іншого округу. Сьомого? Десятого? Я не знала; я думала про людей у далеких будинках, про те, як вони вкладаються спати. Тоді уявила свій дім із міцно затуленими віконницями. Що зараз роблять Прим і мама? Чи поїли вони? На вечерю ми залишили тушковану рибу й суниці. А може, вони дивилися огляд Жнив по старенькому телевізору, що стояв під стіною? Звісно ж, вони плакали. Чи зможе мама тримати себе в руках, бути сильною заради Прим? А може, вона уже здалася, скинувши увесь тягар на делікатні плечі моєї сестрички?