Голодні ігри

— Тоді зроби сама, — сказав Гейл. — Навіть поганий лук краще, ніж ніякого.

Якось я пробувала змайструвати лук на взірець батькових, та мої старання не мали успіху. Це не так легко, як здається. Навіть батько іноді псував заготовки.

— Може, там і дерев не буде, — зауважила я.

Одного року трибути опинились у місцевості, де не

було нічого, крім піску, валунів і колючих чагарників. Тоді багато учасників померли від укусів отруйних змій або збожеволіли від спраги.

— Дерева є майже завжди, — заперечив Гейл. — Кому ж цікаво спостерігати, як половина учасників просто вмирає від холоду.

І то правда. В один із сезонів ми бачили, як ночами гравці просто замерзають на смерть. їх неможливо було роздивитися, так вони зіщулювалися, і не було жодного дерева, щоб розпалити вогонь чи зробити факел. Мабуть, у Капітолії вирішили, що така смерть — не дуже видовищне дійство, і відтоді дерева зазвичай бували.

— Так, здебільшого дерева є,— погодилася я.

— Катніс, це просто полювання, а ти — найкращий мисливець, що мені траплявся, — підбадьорював Гейл.

— Це не просто полювання. Суперники озброєні. І вони мають голову на в’язах, — заперечила я.

— Так, як і ти. Тільки в тебе більше практики, справжньої практики, — мовив він. — Ти вмієш убивати.

— Не людей! — мало не скрикнула я.

— Гадаєш, є відмінність? — буркнув Гейл похмуро.

Найстрашніше те, що відмінності таки немає: слід

просто забути, що перед тобою люди.

Миротворці повернулися зарано, і Гейл попросив іще трохи часу, але його повели геть. І мені стало страшно.

— Не дай їм померти з голоду! — гукнула я, хапаючи Гейла за руку.

— Не дам! Ти ж знаєш, що не дам! Катніс, пам’ятай, що я…

Але миротворці розштовхали нас, двері гучно гримнули, і я так { не дізналася, що він хотів сказати.

Від Будинку Правосуддя до вокзалу рукою кинути, особливо на машині. Я ще ніколи не їздила машиною. Хіба возом, і то рідко. А на Скибі ми взагалі ходимо пішки. *

Я добре зробила, що не заплакала. На вокзалі аж роїлося пронирливими репортерами з їхніми набридливими камерами. Вони так і пхали їх просто мені в обличчя. Взагалі-то я звикла приховувати свої почуття. І зробити це тепер було також зовсім не важко. Я підвела очі й подивилася на екран, де в прямому ефірі показу-нали наш від’їзд, і залишилася цілком задоволена: у мене був такий вид, немов мені страшенно нудно.

А от Піта Мелларк плакав, а що найдивніше, він зовсім не намагався приховати сльози. Цікаво, може, гака в нього стратегія: спочатку продемонструвати, який ти слабкий і наляканий, запевнити інших трибутів, що ти їм не суперник, а тоді в найменш очікувану мить атакувати? Кілька років тому так учинила Джоанна Мейсон з Округу 7. Вона здавалася такою безневинною заляканою дурепою, що ніхто не звертав на неї уваги, аж поки не залишилося всього кілька учасників. Виявилося, що вона — віртуозний убивця. Гарно придумано — нічого не скажеш. Але Піта Мелларк цієї не поспіває, він же син пекаря. Голодним він ніколи не був, та й лотків із хлібом не один десяток за своє життя перетягав — дужий широкоплечий хлопчина. Йому доведеться не один день плакати, щоб на нього перестали зважати.