Голодні ігри
- Автор: Коллинз Сьюзен
- Серия: Голодні ігри #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-617-538-027-7
- Переводчик: Уляна Григораш
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Голодні ігри». Краткое содержание книги:
Понад усякий сумнів, сьогодні Прим спатиме з мамою. На саму тільки думку про нашого старого нечесаного кота Денді, який охоронятиме її, я заспокоїлася. Якщо вона плакатиме, він притиснеться до неї носом
і заспокоїть. Тоді вона точно засне. Я була така рада, що не втопила його!
Від згадок про дім мені стало ще самотніше. Нинішній день тривав безмежно довго. Невже ще сьогодні вранці ми з Гейлом їли ожину? Здається, минула ціла вічність. Це немов довгий сон, який перетворився на нічний кошмар. Можливо, якщо я засну, то прокинуся у своєму рідному Окрузі 12.
У шухлядах, напевно, десятки піжам, але я просто стягнула штани й сорочку і залізла в ліжко. Простирадла з ніжного шовку пестили шкіру, а м’яка пухнаста ковдра ніжно огорнула тіло, зігріваючи його.
Якщо я збираюся поплакати, то кращого моменту, ніж зараз, не знайти. До ранку й сліду не залишиться від сліз. Але сліз не було. Я була занадто втомлена, щоб плакати. Єдине, чого мені хотілося, — опинитися деінде. Тож я дозволила поїзду заколихати себе.
Мене збудив стукіт у двері. Надворі був ранок, крізь фіранки в купе просочилося сірувате світло. До мене долинув голос Еффі Тринькіт:
— Прокидайся, вставай! Сьогодні в тебе важливий, важливий, важливий день!
Цікаво, що діється в голові цієї жінки? Про що вона думає, збудившись? Що сниться їй уночі? Гадки не маю.
Я знову одягнула зелені штани й сорочку, адже вони зовсім чисті, хіба що трохи пом’ялися, провалявшись усю ніч на підлозі. Пальці намацали кільце навколо маленької золотої переспівниці. І я одразу почала думати про ліс, про свого батька, про маму й Прим, які вже, мабуть, прокинулися. Тепер їм доведеться дбати про себе самотужки. Я не розплітала кіс, так і спала з зачіскою, яку мама старанно виклала на честь Жнив. Зачіска досі мала непоганий вигляд, тож я вирішила нічого не міняти. Яке це має значення! Ми вже недалеко від
Капітолія. Коли ми приїдемо в місто, за мене все вирішуватиме стиліст. Мені залишалося єдине: сподіватися, що він не вважатиме останнім писком моди голе тіло.
Коли я зайшла до вагона-ресторану, повз мене проскочила Еффі Тринькіт із філіжанкою кави в руці, бурмочучи щось непристойне собі під носа. Натомість Геймітч, запухлий і червоний після вчорашнього, гиготів. Поруч із ним сидів Піта з булочкою в руках. І мені здалося, що вид у нього трохи збентежений.
— Сідай! Сідай! — мовив Геймітч, махаючи мені рукою.
Щойно я сіла до столу, як переді мною поставили величезний таріль із їжею. Яйця, шинка, гора смаженої картоплі. На столі — ваза з фруктами на льоду. Кошик із булочками, яких би вистачило моїй сім’ї на тиждень. Поруч вишукана склянка апельсинового соку. Принаймні так мені здалося. Я куштувала апельсин тільки раз, коли батькові вдалося роздобути його в подарунок на Новий рік. Філіжанка кави. Моя мама обожнює каву, якої ми ніколи не могли собі дозволити. Мені ж вона здалася гіркою. Поруч іще одна коричнева чашка, а в ній щось незнайоме.
— Це гарячий шоколад, — мовив Піта. — Він смачний.
Я ковтнула гарячу солодку рідину, і по тілу побігли мурашки. І хоч як вабили мене інші страви, я не торкнулася їх, поки не випила увесь шоколад до останньої краплі. Потім почала запихати в себе все, що бачила, але не налягала на масне. їжі й так було навалом. Колись мама сказала, що я завжди їм так, ніби більше ніколи не побачу харчів. На що я відповіла: «А я й не побачу, якщо сама не принесу їх додому». Після цього вона більше ніколи не дорікала мені.
Наївшись досхочу, я відкинулася на спинку крісла і почала спостерігати за іншими. Піта досі їв, він відламував невеличкі шматочки булочки й занурював їх у гарячий шоколад. Геймітч майже нічого не взяв зі своєї тарілки, але одну по одній спорожнив із десяток маленьких скляночок із якимось червоним соком, розбавленим прозорою рідиною з пляшки — судячи із запаху, алкоголем. Досі ми з Геймітчем не були знайомі, але я часто бачила його на Горні, де він жменями жбурляв монети на прилавок жінці, що продає самогон. Поки ми доїдемо до Капітолія, він знову відключиться.
Саме в цей момент я усвідомила, що ненавиджу Геймітча. Тепер зовсім не дивно, що трибути з Округу 12 ніколи не мали бодай найменшого шансу. Справа не тільки в тому, що вони все життя недоїдали і зовсім не тренувалися. Деякі з наших трибутів були достатньо дужими, щоб дати відсіч суперникам. Просто їм рідко вдавалося завоювати увагу спонсорів, і єдиною причиною цього був наш ментор — ну хто захоче вести переговори З П‘ЯНИЦЄЮ?
— Значить ви даватимете нам поради? — мовила я до Геймітча.