Голодні ігри

— Я спіткнувся? — запитав Геймітч. — Пхе, як тхне!

Він затулив носа долонею і тепер вимастив блюво тиною все обличчя.

— Давайте ми відведемо вас назад у купе, — запропо нував Піта. — Вам краще помитися.

Ми ледве затягнули Геймітча назад у його купе Не могли ж ми так просто кинути цю брудну свиню н; вишите покривало, тож просто заштовхали його у ванн; й відкрили воду. Він цього навіть не помітив.

— Дякую, — мовив мені Піта. — 3 твого дозволу дал я сам.]

Мене переповнила вдячність до нього. Останнє чого мені хотілося, — це роздягати Геймітча, змиват* блювотину з його волохатих грудей і вкладати йогс в ліжко. Можливо, Піта хотів справити на нього хорош< враження, щоб стати улюбленцем. Але судячи з того в якому стані перебував Геймітч, завтра він навряд чи ц< пам’ятатиме.

— Гаразд, — відповіла я. — Можу прислати на підмогу когось із капітолійців.

їх тут багато. Вони куховарять для нас, обслуговують, прибирають. Піклуватися про нас входить у їхні обов’язки.

— Ні, не потрібно, — мовив Піта.

Я кивнула і мовчки рушила до свого купе. Нічого дивного, що Піта відмовився. Я й сама на дух не переношу жителів Капітолія. Хоча возитися з п’яним Геймітчем — саме те, чого б я їм побажала. Така собі маленька помста. І Іікаво, чому Піта сам вирішив потурбуватися про Гей-мігча? Раптом мене осяяла думка: бо він добрий, просто добрий. Тому й хліба мені тоді дав.

Ця здогадка приголомшила мене. Добрий Піта Мелларк набагато небезпечніший ворог для мене, аніж злий І Ііта Мелларк. Добрі люди завжди знаходять дорогу до мого серця. А я не можу дозволити, щоб це сталося. Не зараз, не там, куди ми прямуємо. Тож саме тієї миті я вирішила, що триматимуся він сина пекаря якнайдалі.

Коли я повернулася до свого купе, поїзд зупинився на платформі, щоб заправитися. Я швидко відчинила вікно і викинула пакет із печивом, яке дав мені батько Піти, і захряснула шибку. Не хочу. Мені нічого не потрібно від них.

На жаль, пакет упав на клаптик землі, вкритий кульбабами. Поїзд уже рушив далі, і я тільки краєм ока побачила печиво, розсипане поміж квітів, але й цього було достатньо. Достатньо, щоб згадати кульбабу на шкільному дворі…

Я саме відвела погляд від синця на обличчі Піти Мел-ларка, як одразу ж побачила кульбабу і зрозуміла: ще не все втрачено. Я обережно зірвала її і поквапилася додому. Вдома я миттю схопила відро, взяла Прим за руку, і ми побігли на Леваду, — так, галявина була просто всіяна жовтоголовими кульбабами. Ми зривали їх разом із листочками й стеблами, зривали, аж поки не натовкли повне відро, хоча нам і довелося сходити всю галявину вздовж і впоперек. Проте на вечерю у нас було достатньо салату з кульбабок. А ще Пітин хліб.

Ввечері Прим запитала:

— А що ми їстимемо потім? Яку ще їжу ми здатні назбирати?

— Всіляку, — пообіцяла я. — Ми обов’язково щось придумаємо.

У матері була книжка, яку вона привезла з собою з аптеки. На сотнях пергаментних сторінок були намальовані рослини, а під малюнками акуратно виведені тушшю їхні назви, вказані місця, де їх шукати, період цвітіння і проти яких хвороб вони помічні. На кількох порожніх сторінках мій батько дописав від себе перелік їстівних рослин. Кульбаба, лаконос, дика цибуля, соснова кора. Ми з Прим просиділи над книжкою до глупої ночі.

Наступного дня у школі не було занять. Я покрутилася трохи на краю Левади, а тоді набралася зрештою відваги й ковзнула під паркан. Вперше я опинилася там сама, без батька, без його чарівного лука, який завжди захищав мене. Я хутко відшукала нашу схованку і витягнула маленький лук, який він змайстрував для мене. Того дня я зайшла в ліс не далі як на півсотні кроків. Час я провела в очікуванні здобичі, вмостившись на розлогих гілках старого дуба. За кілька годин мені вдалося підстрелити зайця. Я робила це й раніше — під чітким керівництвом батька. Але цього зайця я підстрелила самотужки.